Ада Самарка - Смак заборони

Продовження було. Руда бестія з войовничим кличем повалила мене всередину гамака, на якому я томливо розгойдувалася, і почалась божевільна гра. Поки гамак ходив ходором, я в стрімких строкатих проміжках між нашим шаленством бачила сповнене солодкої знемоги обличчя, передпліччя, що налилося силою, і напружені пальці, які вчепились у сестрине коліно. Потім, у стані якогось сп’яніння, пішла назад у резервацію, озирнулася, спіймала на собі два чудові, запалені погляди — й один із них був замислений, стривожений і дуже сумний.

Останній день…

На evening walk, що мав місце вперше цього сезону (на честь нашого усталеного перемир’я), ми з татусем вирішили знову спуститися до моря, і я навіщось пішла вперед, а там, на одному з вигинів сходів-серпантину, зустріла його. Ішла в темних окулярах (незважаючи на вечірній час) і в навушниках, тож буквально врізалася в нього, зойкнула, а по тому ошелешено дивилася в це знайоме до сліз обличчя. Він стиснув мою руку й безмовно пішов далі, а я цілий вечір так і жила з відчуттям цієї сердечної теплоти й привітної долоні, що приголубила мою змерзлу лапку.

«Ти його дуже, дуже збуджуєш… Сьогодні… він мені говорив…» — слова сестри чимось нагадували мені сигаретний дим, видихнутий нею в густе вечірнє повітря. А я готувалася до змін і, можливо, — на краще. О, як же ми всі намагаємося не думати про наше останнє майбутнє! Як же ми любимо міркувати про нескінченність! Хтось сказав, що людина живе, щоб не бути мертвою.

Забігаю наперед і розповідаю навесні 1996 року, що мій батько на прогулянці новорічною Еброю в січні 1995-го сказав: у житті кожної людини настає Останнє — останній захід, останні квіти, остання усвідомлена думка… Боже, останнє літо, останній поцілунок, останнє щастя, як у році, що в’яне, — останній теплий день.

Останній. І я жадібно чекала на зміни.

А вона все говорила… Говорила… Вона нікого й ніколи не любила. А що є це палюче, натхненне, одержиме? Правда, правда — таємниця любові сильніша за таємницю смерті. А сестра скаржилася, що навряд чи зможе когось полюбити із цілковитою самовіддачею — вона ж бачить, що я живу ним єдиним. Навіть трохи заздрить мені… Але в її житті стався переворот. І він, ох, як же він добре до мене ставиться («і це все?!» — заволала Адора). І до неї, природно, теж. Ах, які ночі… Які барвисті миті було їй подаровано! Але ні… Це не любов. А я — ось вона, я, перед нею, і мої очі… Він теж там, і в цьому нема нічого поганого. Зовсім нічого.

Вона надягла не курортні й не призначені для побачень скромні трусики з дитячої колекції «неделька» (здається, бузковий четвер), темні джинси, фіолетову кофтинку й щось смугасто-жовте під неї. Мені було майже неможливо уявити, як пара темних рук це все з неї скидає. Вона заколола волосся в скромну ґульку і вийшла надвір. Сказала доньці «добраніч» і звернулася до мене:

— Ходімо зі мною? Я гадаю, останнього вечора…

Ми разом зайшли до батька (я вповзла) й на ходу сплели байку про Ластівчине Гніздо, морозиво й аскетичний вечір нашого сестринського прощання, а він демонстрував свій ассірійський профіль дурнуватому телевізору (…У Санкт-Петербурзі відкривається виставка «Скарби…»).

Він нагримав спочатку на мене, потім на неї, потім на нас обох разом, по тому нажахана сестра ретирувалася, а я, не відпущена, впала на ліжко, й не соромлячись ані Галини, ані її чоловіка, ані, тим більше, Зінки, залилася гіркими слізьми. І повірте, плач Ярославни був двома сухенькими фразами в порівнянні з тими колоритними й різноманітними словесними зворотами, які, підвиваючи, видала я. Це була моя остання надія. Завтра живе прикриття поїде, і весь гнів, викликаний рідною кровинкою, буде вивергнутий на мене. Уже тепер-то я знаю…

Усе, що збереглося з тієї імрайської пори, несе на собі трагічну кривизну рядків, які розпливлися від сліз: That was my last chance, and I’ve lost it!

Але на цьому все не скінчилося. Коли цілий маяк був у курсі наших розбіжностей, татусь, не бажаючи більше ганьби, пішов на компроміс і дозволив мені наздогнати втікачку та привести назад. На операцію виділялося 3 хвилини. І потім, після належної співбесіди, можливо, я могла б піти з нею.

Я вибігла на півслові, в домашніх капцях. Я мчала, розштовхуючи всіх, хто траплявся на моєму шляху. Залишалася одна хвилина, і, стоячи над Старими сходами на пляж, я, важко дихаючи, дивилася вниз. Дивилася й не бачила. І не знала, куди тепер іти.

Назад ішла повільно. Зустріла татуся з руками на поясі біля воріт маяка, й мені було вже начхати, що збігла 10-а хвилина, що мене посаджено під домашній арешт, що я завтра не йду на пляж, що я..

Я ж знала тільки одне: я пропустила, можливо, найграндіознішу пригоду всього імрайського життя. І мені було до нестями гірко.

Сонце палило нестерпно. Це була зріла, спекотна, соковита сієста. Завмерло все, і тільки хор цикад надсаджувався в скрекотливій какофонії з гілок над нашими головами. Я жила…

Ми стояли на автобусній зупинці, дорога в цьому місці робила чергову дугу, а невисокий пагорб, порослий густим квітучим чагарником, псувала стара занедбана вірменська церква, що ледь виднілася там. З одного боку дороги тягся високий металевий паркан «Дніпра», за яким видно було сизе гладеньке море (і ліворуч — невелика кипарисова алея), з іншого боку — вузька пішохідна доріжка, кам’яна стіна, а над нею кущі й кипариси.

Сумна, в своєму первинному невеселому вигляді, Мирослава стояла в своїх страшних шортах і жлобській маєчці, притискаючи до себе опущену голівку дочки, невідривно, як перед стратою, дивлячись на сонячний поворот, звідки вже вирулював курний, сірий із червоним «Ікарус».

У її очах стояли сльози, але трималася вона добре, навіть посміхнулася,