Джонатан Скарітон - Infernale. Пекельний сеанс

Із розбитої машини крапав розплавлений метал. Вітмен застогнав, смикнувся і спробував розстібнути пасок безпеки. Щось заважало йому рухатися. Він подивився на водійське сидіння і побачив, що Макбрайд там уже немає.

Вона дивилася на нього з килимка під його ногами — її голова між його чобіт, а ноги обвилися навколо його плечей. Вона не рухалася. Вітмен підштовхнув її, і вона зігнулася навпіл та знову прослизнула на водійське сидіння, бурмочучи щось під ніс.

— З тобою все добре? — спитала вона, поклавши руку собі на голову, ніби пересвідчуючись, що та досі на місці.

Він потер шию й озирнувся на Чарлі.

— Гадаю, з нами все гаразд. А з тобою?

Жінка кивнула.

Чарлі відчинив дверцята, висунув голову, і його знудило.

Вітмен важко притиснувся чолом до вікна, обмацуючи поглядом темряву за склом. Він нічогісінько не бачив, міг лише чути. А чувся там грюкіт, відтак глухі удари і, нарешті, довгий виск — наче металом по металу або нігтями по класній дошці.

— Де Вальдано?

Він глянув на протилежну смугу, і його серце впало. Вітмен не вірив очам. Він ривком відчинив двері й, хитаючись, вийшов, не зводячи очей із руїни на тому боці. Удалині миготіли вогні міста. Він переліз через бар’єр між смугами, намагаючись ковтнути ком у горлі. А тоді він переконався…

Машина Вальдано злетіла з проїжджої частини. Остаточно. Якимось чином вона перестрибнула захисний бар’єр, ковзнула через пішохідну доріжку, і в неї вистачило запасу швидкості, щоб пробити останню загорожу — ту, що відділяла пішохідну доріжку від жахливого падіння у води Ферт-оф-Форт.

Вітер свистів навколо Вітмена, жбурляючи дощові краплі йому в обличчя. Він звузив очі й подивився знову. «Мерседес» зависнув над прірвою. Передні колеса проламали загорожу, але задні все ще трималися на доріжці. Він думав про те, що могло статися щосекунди.

Вилаявся собі під ніс. А тоді почав перелізати через металеві зубці, що розділяли дві смуги.

— Що ти робиш? — закричала Макбрайд із відчинених дверей «Форда». — Повернися!

Але Вітмен продовжував рух, лише туманно усвідомлюючи прірву під собою, безкраю порожнечу між металевими стрижнями. Більше порожнечі, ніж металу. Холодний метал приємно тамував пекучий біль у долоні. Жахливий вітер продовжував завивати, і все-таки Вітмен відчував, як проступає піт.

На дорозі утворився затор із кількох машин. У місці зіткнення з «Мерседесом» погнулися рейки бар’єра. Вітмен ступив на них, а тоді зістрибнув на дерев’яну пішохідну доріжку.

Вочевидь, Вальдано викинуло з машини перед самим зіткненням чи під час нього. Сидіння водія було порожнє.

Вітмен був уже біля брусів. І він усе бачив. Він розумів прості речі. Розумів: якщо спробує щось зробити, машина зірветься у воду. Її корпус покривився від удару, заднє вікно розбилося внаслідок зіткнення.

— Елено! Як ти? — крикнув він у розбите вікно.

— Не знаю.

Сльози котилися по її обличчю. Вона озиралася, шукаючи виходу, якого не було.

— Будь ласка, допоможи мені.

— Послухай мене. Ти зараз перелізеш через сидіння назад. Зможеш?

— Не знаю.

Вони чули сирени, що лунали з півночі. Звідти наближалися п’ять поліцейських машин.

Усе відбувалося, наче в уповільненому кіно. Елена нахилилася до заднього сидіння. Машина ворухнулася на дюйм, і вона завмерла.

— Зараз упаде.

— Ні, не впаде, Елено. Рухайся повільно.

Він не знав напевне. Падіння означало вірну смерть: упасти з такої висоти було все одно, що врізатися у твердий бетон. Падаючи крізь темряву, вона не плакатиме, їй навіть скрикнути не вдасться — вона лише побачить чорноту, що розкриє перед нею свої обійми.

— Я не можу померти. Не хочу помирати.

Вітер був дужий, а якщо його пориви ще хоч трохи підсиляться…

— Жодних різких рухів. Не стрибай.

Їй вдалося перелізти на заднє сидіння. Вона потяглася до дверцят.

— Не відчиняй дверцята. Машина зісковзне, — він вказав на розбите вікно. — Лізь сюди. Усе буде гаразд.

Він простягнув руку, придавивши своєю вагою кришку багажника.

— Ще трохи, Елено. Тільки стережися битого скла.

Машина хитнулася на своїй осі. Потім зупинилася знов.

Елена розподіляла вагу, наче кішка. Машина досі висіла на краю — тонна металу, що гойдалася на крихкому стеблі.

Вітмен слабко усвідомлював присутність позаду Макбрайд і Чарлі. Якщо авто почне падати, вони не зможуть допомогти.

Він простягнув руку. Елена потяглася до нього.

Їхні руки з’єдналися.

Він схопив і потягнув її. Уламки скла посипалися, коли вона протискалася крізь вікно.

Її ноги знову ступили на тверду землю.

Сирени були вже ближче.

— Сідаймо в машину. Забираймося звідси до біса.

— Ні, — зупинила його Макбрайд. — У тебе є моє свідчення і принаймні один незалежний свідок на підтвердження твоїх слів. Тебе знімуть з гачка у справі Архіву. Вальдано фактично зізнався тоді.

Вітмен похитав головою.

— У нас є ще одна загадка. Ми вже близько.

Здавалося, що вона зважує його слова.

— Мій пріоритет — знайти останню зниклу дівчинку. Я тут не для того, щоб розгадувати загадки.

Сирени пролунали ще ближче.