Джонатан Скарітон - Infernale. Пекельний сеанс

Маленька донечка Алекса Вітмена, шукача рідкісних кінострічок, зникла в Единбурзі десять років тому. І ось тепер йому необхідно повернутися сюди, щоб відшукати унікальний фільм Оґюстена Секюлера, винахідника «рухомих картин». Алекс прагне розгадати таємницю Секюлера, який загадково зник майже 100 років тому.
Тим часом детектив Джорджина Макбрайд розслідує серію вбивств дітей наприкінці 1980-х. Відеозапис, що вбивця надіслав до поліції, дивним чином пов’язаний із загубленим фільмом Секюлера. Шляхи Джорджини й Алекса перетинаються, і тепер на них чекає містична та небезпечна пригода, пошуки ключа до заплутаної головоломки, у якій химерно сплелися таємниці минулого й теперішнього. Оповідь, що не поступається сюжетам Дена Брауна!

Моєму батькові

Чорні шкіряні черевички цокотіли по мармуровій підлозі фойє. Секретарка провела Алекса Вітмена повз декоративний фонтан до масивних дубових дверей у кінці облицьованого гранітом вестибюля.

Ендрю Вальдано розвернувся у шкіряному кріслі назустріч Вітмену.

— Містере Вітмен. Прошу, — він вказав на гостьове крісло по інший бік столу. Вітмен уже встиг зайняти його.

Вальдано можна було дати від п’ятдесяти до шістдесяти п’яти років. Його вуса набули свинцево-сірого відтінку, тоді як чорнильно-чорне волосся зберегло природний колір. Над пошитою на замовлення шовковою сорочкою красувалося обличчя кольору сірої пилюги.

Стіл Вальдано був із темного червоного дерева, прикрашений різьбою: по кутках підніжжя сиділи чотири крилаті грифони. Позаду, за вікном відкривався осінній лос-анджелеський день. Надворі з ґотичного фасаду споглядали місто гранітні гаргульї, стискаючи пазурами свої ґротескні голови.

На стінах кімнати на парусинових стендах були розвішені кіноплакати у рамках — нагадування про вишукані твори минулого: «Нетерпимість: боротьба любові крізь віки», «Народження нації», «М», «Великий парад». Також на стінах висіли фотографії режисерів цих шедеврів: Д. В. Гріффіт, Кінґ Відор, Джозеф фон Стернберґ, Ф. В. Мурнау.

Вальдано заговорив першим.

— Де він?

У нього був тон людини, що звикла отримувати бажане.

— Заради бога, обійдемося без передмов, — сказав Вітмен.

Його найняли відшукати копію фільму «Котячим кроком». За сюжетом фільму багата спадкоємиця (Гелен Твелвтріз) приїздить до усамітненого маєтку, щоб заявити права на свій статок, а опинившись на місці, потрапляє в полон жахів через маніяка-втікача («Кота») і підступних претендентів на спадщину, також її родичів. Годі було назвати це кіно захопливим — чергова варіація на тему «старого темного будинку», спроба заробити на успіху «Кота й канарки» Пауля Лені, звуковим римейком якого воно й було. Однак картина «Котячим кроком» десятиріччями вважалася втраченою, і це робило її бажаним здобутком, особливо для приватних колекціонерів.

Алекс Вітмен був почасти археологом, почасти детективом із пошуку всього, що стосується кіно. Він повинен був опинятися в потрібному місці в потрібний час. Його майже фотографічна пам’ять на каталоги, місця й деталі дозволяла йому заробляти на колекціонерах і торговцях, готових ризикнути тисячами доларів у залежності від того, чи був кіноплакат одноаркушним чи триаркушним, чи містив знайдений у вогкому підвалі коток плівки загублену сцену або небажані склейки. Такі речі на «Сотбіз», «Бонемз» чи приватних аукціонах отримували шквал пропозицій від покупців.

— Я залишив контейнери з фільмом у вашої секретарки. Загалом вісім котків плівки на целулоїдній основі, — сказав Вітмен. — Сподіваймося, що вона в неї не згорить.

— Стан?

— Придатний для перегляду, з огляду на дату випуску. Упевнений, що ваші друзі зможуть позбутися кількох розривів і нерівності зображення в деяких кадрах. Хай там як, глибоких подряпин емульсійного шару немає.

— Отже, ви переглядали її?

— Проектував на стіну у своїй вітальні. Потім вирішив, що стіна має кращий вигляд такою, як є.

Вітмен сунув руку до кишені пальта й дістав зім’яту самокрутку.

— Тут не можна курити.

Вітмен витяг запальничку й підпалив цигарку. Видихнув блакитний дим над столом, що розділяв їх. Крихта тютюну прилипла між його губ, і він виплюнув її на стільницю, ні на мить не втрачаючи зорового контакту з Вальдано.

Вальдано підвівся з крісла й підійшов до шафки ліворуч із двома поворотними лампами по боках. Діставши кришталевий різьблений декантер, він налив вина і простягнув келих Вітмену. Той зауважив рожеві відполіровані нігті чоловіка, наманікюрені до блиску.

— Ви добре вмієте знаходити речі, — сказав Вальдано.

— Лише тому, що індустрія кіно роками добре вміла їх губити.

Вальдано пропустив це повз вуха.

— Візьмімо для прикладу ось цю річ. Що вам відомо про неї, містере Вітмен? — він жестом вказав на плакат у центрі стіни праворуч від себе. На плакаті хмарочоси й дивовижні велетенські споруди вивищувалися над пейзажем у кольорах сепії. Різкі ламані контури підсилювали футуристичний тон малюнка.

— Берлін, 1927 рік, — сказав Вітмен. — Оригінальний дизайн Гайнца Шульца-Нойдамма. Надрукований у зв’язку з виходом «Метрополіса» 10 січня того ж року. Триаркушний плакат, виготовлений кіностудією UFA в Німеччині. Більшість таких була знищена або викинута після того, як їх зняли з рекламних щитів. Залишилося чотири оригінальні примірники. Ви маєте один із тих двох, що перебувають у приватній власності.

— Потужний мистецький твір, здатний схвилювати, — як і сам фільм, ясна річ, — сказав Вальдано.

— Звісно, це підробка. Як і кожен плакат у цій кімнаті, — відповів Вітмен.

Вальдано хитро, по-змовницькому всміхнувся.

— Як це так?

— Невідповідний розмір. Гарна рамка, до речі. Де ви її вкрали, на блошиному ринку?

Насправді ж розмір здавався таким, як треба. Але Вітмен зважив на те, що Вальдано не дурний, він не залишив би кіноплакат вартістю понад мільйон доларів висіти в кабінеті.

— Ось що мені у вас подобається, містере Вітмен. Ви підмічаєте кожну деталь. Звісно, це добра факсимільна копія. Навіть розмір точно відповідає оригіналу, котрий, як ви слушно зауважили, я тримаю в іншому місці.

Ходили чутки, що у своєму будинку він обладнав камеру схову з контролем температури та вологості й технологією доступу через розпізнавання відбитків пальців. Там зберігалися найбільш рідкісні фільми. Вальдано все ще дивився на плакат.

— Гадаю, лише ви здатні з першого погляду зрозуміти, що це копія.