Джонатан Скарітон - Infernale. Пекельний сеанс

мості, коли він помітив фари: їх переслідували. З обох боків їх обступала просякнута місячним світлом ніч.

Зв’язаними руками Елена дотяглася до кишені й погладила рукоятку ножа.

36

Навколо них завивав холодний нічний вітер. Дощило. Однією рукою Вітмен тримався за ручку дверцят, іншою за руку Макбрайд. На задньому сидінні Чарлі насолоджувався припливом адреналіну від запаморочливого стилю водіння Макбрайд. Він вистромив голову між двома передніми сидіннями і вчепився в їхні боки, отримуючи максимум вражень від їзди.

— Покидьок, — бурчала Макбрайд. — Йому це так не минеться.

Вітмен не міг відірвати очей від дороги. Серпіко гнала, як одержима, але темрява обабіч дороги теж непокоїла його. Можливо, це все кодеїн, хоча відчуття справжнього жаху не відпускало.

Дорога була слизька, заледеніла поверхня чаїлася під колесами, наче диявол. Коли вони виїжджали на останню кільцеву розв’язку перед мостом, Вітмен відчув, як колеса з одного боку відірвалися від асфальту — достатньо, щоб змусити його здригнутися. Орендоване авто. Цей автопрокат смерті, певно, придбав його на блошиному ринку.

Вони були вже за містом. Попереду виднівся міст Форт-Роуд. Запізно для інтенсивного руху. Машин майже не було.

Оддалік спалахнула серія червоних задніх вогнів. Вони наближалися. Але Вальдано був із тієї породи психів, що можуть йти до кінця, доки пульсує кров і палає гнів. Тепер вони були переслідувачами, вони гналися з усією швидкістю, на яку тільки здатні уцінені шини «Форда», але Вітмен не почувався в безпеці. Він визирав у вікно з боку пасажирського сидіння і бачив лише, як дощ періщить чорну порожнечу. Погода була кепська.

— Я не хочу скласти свої кістки у паскудному швейцарському авті, Серпіко. Веди обережно.

Макбрайд скоса зиркнула на нього.

— Де твої яйця, здоровило? — вона смикнула кермо й вильнула вбік, пропускаючи цивільне авто. — Оце називається «пасок безпеки», — сказала Макбрайд. — Користуйся.

Наближався останній з’їзд із автомагістралі. Машина Вальдано промчала повз нього.

Далі траса розходилася віялом, стало помітно ряд дорожніх постів. Позаду них велично розкинувся нічний міст, «четверте диво світу», як називали його місцеві. Він тягнувся під м’яким нахилом, а над ним височіли башти-наглядачі з арматурної сталі, на тросах з яких і було підвішено цього гіганта.

Залишилося тільки одне місце, куди він міг прямувати, і міст вів саме туди.

Вітмен спитав себе, чи має Вальдано досить дрібних грошей для пропускного пункту. Він уявив собі, як колекціонер фільмів перемовляється зі збирачем платні, можливо, дякуючи…

— О, чорт, що він робить? — вигукнув Чарлі.

Лише кілька метрів розділяли машини. Вони бачили задній бампер «Мерседеса». Освітлення згори дозволяло розгледіти одну голову — людини на водійському місці.

— Я не бачу її.

— Може, вона в багажнику, — припустив Вітмен.

— Він зупиняється? — спитав Чарлі. — Що за чорт?

Але відбувалося зовсім не те. Спалахнули червоні задні вогні. Спочатку вони подумали, що Вальдано сповільнює хід. Але помилилися. Блимнули ще дві фари.

«Мерседес» здавав заднім ходом, набираючи швидкість, його двигун працював на повну потужність, задній бампер стрімко наближався до них. Вони бачили, що зараз станеться. Макбрайд вчепилася в кермо так, що аж кісточки пальців побіліли. «Мерседес» врізався в їхнє авто, воно відлетіло назад, розвернувшись навколо своєї осі. «Форд» заносило під дощем. Нарешті вони зупинилися посеред дороги.

На повній швидкості «Мерседес» перелетів пагорб і врізався в бар’єр, розламавши його і вируливши на протилежний бік. Іскри посипалися зливою. Вітмен не міг повірити очам.

— Божевільний покидьок! Він із глузду з’їхав!

Машина Вальдано опинилася на зустрічній смузі. Вона прискорилася й помчала на північ, назустріч транспортному руху, спрямованому на південь, повз дорожні пости по той бік дороги аж до мосту. В останню секунду вона вильнула й зуміла оминути зустрічне таксі, але невідворотне чигало вже за кілька метрів попереду.

Вітмен побачив фургон на тій самій смузі, що й «Мерседес». Вальдано був або п’яний, або ненормальний, адже мчав на нього, увімкнувши сліпучі фари. Дві машини сунули просто одна на одну.

За долю секунди до зіткнення «Мерседес» програв цю гру. Він крутнув праворуч — саме вчасно, зачепивши ліве крило фургона. «Мерседес» закрутився, а слизька поверхня асфальту, здавалося, лише прискорювала оберти.

Макбрайд і Вітмен не озиралися. Обоє вдивлялися в дзеркало заднього виду. Відображення Чарлі теж, здавалось, дивилося в це дзеркало, але його погляд був зосереджений деінде. Вони стежили за подіями крізь світ дзеркал.

Ззаду на них насувалися фари таксі.

Макбрайд робила все можливе, аби чимось зарадити — із усіх сил вчепилася в кермо, — але вони не мали куди подітися, і часу на маневр не було. Вітмен завмер, готуючись до зіткнення. Чарлі заверещав у нього над вухом і відсахнувся.

Із жахливим скреготом шини ковзнули, вискнувши на мокрому асфальті. Загудів клаксон. Чарлі продовжував верещати. Усі звуки і рухи злилися в єдину масу паніки, розчиняючись у небутті зливи. Машина смикнулася вперед, потім, різкіше — ліворуч, врізавшись у металеві огороджувальні рейки. Вітмен намагався не згадувати, що ці рейки і пішохідна доріжка — єдине, що відділяло їх від довгого падіння в темряву затоки Ферт-оф-Форт. Колись він узяв сюди Еллі на прогулянку, і переходити міст, дивлячись униз, було по-справжньому моторошно.

Щось ударило йому в ніс. І ще раз. Машина ще рухалася вперед. Почувся звук зіткнення — скрегіт металу, тріскіт розбитого скла — але чомусь усі ці звуки лунали наче здаля.

Усе було тихо й спокійно.