Джонатан Скарітон - Infernale. Пекельний сеанс

— Він бреше, — застерегла Макбрайд.

Вальдано зробив різкий рух, ударивши Макбрайд пістолетом у ніс. Вона болісно затулила обличчя.

Чарлі розіграв єдину карту, що мав.

— Ми знайшли імена. Люди, яких він згадує, поховані тут, — він глибоко видихнув. — Секюлер… Він начебто хотів, щоб ми скористались якоюсь інформацією про цих людей. Моє припущення, — він глитнув, — це роки їхньої смерті.

Вальдано подарував йому сліпучу змовницьку посмішку.

– І як ви дійшли цього припущення?

— У своєму листі він каже про рахування піщинок — щось про піщаний годинник життя.

— Близько, містере Кармайкл. Дуже близько, — він зловісно посміхнувся. — Але це їхній вік, а не коли вони померли.

Він розсміявся.

— Гадаю, рано чи пізно ви б з’ясували. Шкода, що зараз уже надто пізно.

Він відступив назад і кивнув. Еріксон наставив пістолета на Чарлі. Чарлі міцно замружився.

Секунди завмерли.

Кишеня Вальдано задзеленчала.

Хтось телефонував на номер Макбрайд. Минула доля секунди, перш ніж вони збагнули, звідки лунає цей недоречний звук, і ще одна, коли Вальдано дістав телефон і втупився в нього, переконуючись, що це і є джерело дзвінка.

Макбрайд схопила Еріксона за комір і смикнула до себе, прикрившись його тілом як живим щитом. А тоді силою скерувала його пістолет у бік бровастого й вистрілила.

Бровастий устиг випустити кілька куль, що увійшли в «живий щит» Макбрайд. І сам майже одночасно спіймав кулю. Крізь двері полилося більше світла — тіло гепнулося на підлогу.

Вальдано обернувся і визначив джерело пострілів. Макбрайд навела пістолет на нього.

— Кинь зброю, — сказала Макбрайд. — Кинь нега…

Але Вальдано вже вистрілив. Куля увійшла в тіло Еріксона, перш ніж постріл Макбрайд вибив пістолет із рук Вальдано на підлогу.

Вальдано повалився слідом і лежав нерухомо кілька секунд. Вітмен окинув оком сцену: бровастий валявся обличчям до землі в калюжі крові, Макбрайд впустила тіло Еріксона і переводила погляд на Вальдано, який не був поранений, а пістолет Вальдано…

Пістолет Вальдано приземлився біля ніг Елени Ґенгаґґер.

Вона підняла його. Всі погляди були прикуті до неї. Секунди спливали повільно, наче сторіччя.

Вона простягнула пістолет Вітмену.

Вальдано піднявся з землі й кинувся на неї, вдаривши збоку ліктем в обличчя. Вона тріснулася головою об кам’яну стіну. Лівою рукою він схопив її ззаду за волосся і смикнув догори, скориставшись її тілом для підстраховки. Хребці її шиї хруснули. Іншою рукою він схопив пістолет. Він знову був у грі. І міг тепер упоратися зі своїми суперниками й вирушити за таємницею фільму — сам.

Макбрайд кинула зброю, не чекаючи наказу від Вальдано.

— Гарна дівчинка. А тепер назад, — сказав він, — або я їй голову відстрелю.

Макбрайд дивилася на тіло бровастого. Його подих швидко згасав. А тоді вона підняла очі на Вальдано.

— Він досі живий. Йому потрібен лікар.

— То його смерть буде на твоїй совісті. Заходь туди.

Вальдано задкував надвір, продовжуючи прикриватися Еленою як щитом. Макбрайд увійшла до мавзолею.

— Отже. Якщо ворухнетеся, вона помре. Зателефонуєте копам, вона помре. Підете за мною… і ви всі помрете. Зрозуміло?

Вальдано і його заручниця віддалялися, доки зовсім не зникли з очей.

Макбрайд підібрала з кам’яної підлоги пістолет Еріксона і свій мобільний. Вона зателефонувала 999 і повідомила диспетчеру, що двох чоловіків застрелили у В’язниці ковенантерів.

Потім опустилася на коліна поряд із Еріксоном і спробувала пульс. Слабкий, але він досі був. Вона поклала долоню йому на лоба.

— Мені шкода, — сказала вона. — Парамедики вже їдуть.

Вона відчула когось за спиною і, обернувшись, побачила Вітмена й Чарлі.

— Машина Елени, мабуть, досі там, — сказала Макбрайд, і коли ті обернулися до неї, вона підвелася. — Ну, то ми йдемо за цим сучим сином чи ні?

Вальдано й Елена дісталися машини, припаркованої за межами цвинтаря. Вальдано поклав пістолет у кишеню й попередив Елену, щоб не намагалася чогось утнути. Відчинивши дверцята, він заштовхав її всередину.

Наближаючись до мосту Форт-Роуд, Вальдано відірвав погляд від безлюдної дороги. Елена Ґенгаґґер сиділа зв’язана на пасажирському сидінні. Навіть за поганого освітлення він бачив, як вона напружилася в путах. Її зап’ястки були зідрані, і з них починала сочитися кров. Якщо вона й мала надію втекти чи вирватися — як би малоймовірно це не було, — вона цього не показувала. Навпаки, її обличчя було спокійне.

— Я знав, що ти не дотримаєш своєї частини угоди, — сказав Вальдано. — Намагалася нацькувати мене на Вітмена, щоб знайти таємницю Секюлера.

Вона знизала плечима.

— Це частина родинної історії.

— То це правда? — упівголосу мовив він. — Тепер твоя присутність лише ґарантує мені безпечну втечу.

— Якщо ти хотів утекти, може, слід було залишитися вдома і подивитися гарне кіно? — відповіла вона.

— Замовкни.

Він сунув руку в нагрудну кишеню й дістав зім’ятий папірець.

Імена на могильних плитах. Їхній вік на момент смерті. Вони мали щось означати. Остання частинка пазлу.

Вони були майже на