Зоя Кіт - Захоплення темного серця, Зоя Кіт

Офіс тремтів від напруги, ніби перед вибухом газу. Айтішники — п’ятеро замучених хлопців із брудними футболками й пропотілими чолами — уже чотири години гнулися над комп’ютерами, шукаючи, хто злив колекцію “VogueVerse”. Їхні пальці грюкали по клавіатурах, очі горіли від недосипу, а в тісній кімнаті смерділо потом, кавою й перегорілими нервами. “Та давай швидше, курва!” — гаркнув один із них, коли код завис, а інший лише вилаявся у відповідь, хапаючись за голову. У коридорах шепотіли, у кабінетах гуділи, усі перезиралися, ніби шукали зрадника в кожному погляді. Напруга вирвалася в холі — двоє мужиків, здоровенний менеджер із продажів і худий технар із тремтячими руками, зчепилися прямо біля кавового автомата. “Це ти, гад, злив, признавайся!” — репетував менеджер, хапаючи іншого за горло, доки кулак не врізався в щелепу. Кров бризнула на підлогу, крики загуділи, їх розтягли охоронники, але атмосфера стала ще важчою, як сирий бетон.

Зоряна стояла в кутку, її руки тремтіли в кишенях, долоні липли від поту. Вона чекала цього — цього бруду, цього хаосу, коли всі перегризуться між собою. Її очі горіли передчуттям, хоч губи кривила гримаса тривоги — ідеальна маска для такого дня. Усе йшло, як вона задумала, і від цього її груди стискало п’янким жаром.

Нарешті айтішники ввалилися до конференц-залу, їхні кроки гуділи, як набат. Усі — Артем Олександрович, Петро Іванович, Софія Тарасівна, Максим, поруч Олеся, Зоряна, кілька менеджерів — зібралися там, їхні обличчя були сірими від люті й страху. Повітря смерділо сигаретами й розлитим чаєм. Худий айтішник із синцями під очима, тримаючи ноутбук, як гранату, підключив його до проєктора. Екран спалахнув, і він, захлинаючись словами, випалив:

— Ми знайшли… IP… звідки пішли файли до “VogueVerse”…

Тиша вдарила, як молот. На екрані висвітилося — Олеся Бойко. Зоряна закусила губу, щоб не всміхнутися, її серце заколотило від тріумфу. Олеся, що стояла біля Максима, затряслася, її очі розширилися, ніби в неї влучила куля.

— Щооо?! — закричала вона, її голос розірвав тишу, як скло. — Та це не я! Я не робила цього, ви що, здуріли?!

Усі повернулися до неї, їхні погляди різали, як ножі. Максим стояв, ніби його прибили до підлоги, його обличчя стало мертвотно-білим, очі завмерли. Олеся рвонула до нього, її руки тряслися, ніби в лихоманці.

— Максиме, скажи їм! — заволала вона, її голос зірвався на хрип. — Я не зливала, це не я! Ти ж знаєш мене, повір, благаю тебе!

Він не ворухнувся, його щелепа стиснулася, очі дивилися в порожнечу. Олеся хапала його за сорочку, її пальці вчепилися в тканину, але він був, як камінь. Тиша гуділа, аж доки Софія Тарасівна не підвелася. Її кроки прогриміли по залу, як вирок, і вона зупинилася перед Олесею. Рука злетіла, ляпас гучно вдарив, ніби тріснула гілка. Олеся відсахнулася, її долоня притиснулася до палаючої щоки, сльози бризнули з очей.

— Ти тут більше не працюєш, — процідила Софія Тарасівна, її голос тремтів від ненависті. — І ніде не працюватимеш! Я подбаю, щоб тебе ніхто не взяв навіть сміття прибирати, зраднице!

— Це не я! — завила Олеся, її голос розривався від ридань. — Клянуся, це не я! Повірте, я б ніколи… я…

Її слова захлинулися сльозами, вона хапалася за повітря, але ніхто не поворухнувся. Зоряна відвела погляд, її груди розпирало від тріумфу, хоч обличчя зберігало маску жалю. Олеся стояла, її плечі здригалися, сльози капали на підлогу, змішуючись із брудом від черевиків.

Чутки рвонули офісом, як чума. “Олеся — зрадниця”, “Продала нас за копійки”, “Як вона могла?” — шипіли в курилці, у вбиральнях, у черзі за водою. Ненависть лилася рікою — від охоронців до бухгалтерів, усі плювали їй услід. Зоряна пила цей момент, як вино, її очі блищали, коли вона чула шепіт за спиною. Так, компанія в дупі — репутація в смітнику, клієнти тікають, але це того варте. Олеся знищена, і це її перемога.

Охоронники ввалилися до зали, їхні чоботи грюкали по паркету. Вони схопили Олесю під руки, її ноги підгиналися, сльози лилися, коли її тягли до виходу. Вона не пручалася, лише ридала, її голос загубився в коридорі. Двері грюкнули, і Максим стрепенувся, ніби його вдарило струмом. Він рвонув за нею, його подих рвався з грудей, коли він вибіг надвір.

На асфальті Олеся впала на коліна, її руки обхопили голову, ридання рвали горло, як звірячий крик. Максим упав поруч, його руки обвили її, стиснули так, що кістки затріщали.

— Заспокойся, чуєш! — прохрипів він, його голос надірвався. — Але чому, Олесю? Чому ти це зробила?

Вона підняла голову, її очі, налиті сльозами, горіли болем і відчаєм.

— Ти теж не віриш?! — закричала вона, її голос тремтів. — Це не я, клянуся тобі! Що мені зробити, щоб ти повірив?!

Вона заколотила кулаками по грудях, раз за разом, ніби вибиваючи правду, але Максим схопив її зап’ястя, стиснув міцно.

— Досить! — гаркнув він, його очі блиснули. — Якщо не ти, то хто? Хто тебе підставив, скажи!

— Не знаю! — завила вона, її голова впала йому на груди. — Не знаю, Максиме…

Він притиснув губи до її лоба, його поцілунок був гарячим, але тремтячим від злості й болю. Максим підняв її, ноги Олесі тремтіли, коли він тягнув її до машини. Він привіз її до себе, вклав на диван, дістав із шухляди заспокійливе — “Діазепам”, дві таблетки, які вона ковтнула з водою, захлинаючись сльозами. Її очі скляніли, подих сповільнився, і він накрив її пледом, чекаючи, доки вона засне. Але в голові гуділо, як рій — Зоряна. Єдиний ворог Олесі. Але щоб так? Злити їхню працю, розвалити компанію заради помсти? Та ні, це ж божевілля, вона б не посміла.

Він рвонув назад до офісу, його лофери скрипіли по асфальту, серце калатало, як молот. Двері Зоряниного кабінету грюкнули об стіну, коли він увірвався, його очі палали гнівом, а слова рвалися з горла, готові вибухнути.

Привіт! Якщо вам сподобалося - ставте зірочку, лайк і додавайте у бібліотеку!

 Ваша підтримка надихає мене писати ще більше!♡