Зоя Кіт - Захоплення темного серця, Зоя Кіт

Минуло кілька днів, настала п’ятниця, і повітря в “Tkachenko & Shevchuk” стало легшим, хоч і не для всіх. Зоряна, як і обіцяла, спростувала звинувачення проти Олесі — хитро, майстерно, ніби граючи в карти з крапленими тузами. Вона зателефонувала своїм знайомим із кібербезпеки — двом хлопцям із бородами й татуюваннями, які колись винні їй за давню послугу. Ті копирсалися в системі два дні, розібрали сервер по шматочках і видали звіт: “Вашу мережу зламали через вразливість у старому софті. Файли пішли до “VogueVerse” із зовнішнього IP, не зсередини”. Усе виглядало правдоподібно — хакерська атака, випадковий збій, нічия провина. Компанія випустила офіційні вибачення перед Олесею: “Ми шкодуємо про помилку й обіцяємо посилити безпеку”. Але Зоряна настояла, її голос різав, як скло, коли вона сказала Артему Олександровичу:

— Її назад не беремо. Репутація компанії — не іграшка.

І хоч Олеся більше не була частиною їхньої команди, її ім’я очистили.

Олеся ходила, як у сні, її очі блищали від полегшення. Вона не розуміла, як усе так повернулося, але радість п’янила — її не вважали зрадницею, вона могла працювати далі, дихати вільно. “Шкода, що не з Максимом, — думала вона, — але я впораюся”. Вона не знала, що за цією милістю стояла Зоряна, її холодний розрахунок і угода, що душила Максима. А він ходив угрюмим, його плечі сутулилися, ніби під вагою каменю. Сором палив його зсередини — він зрадив Олесю, переспав із Зоряною, і це не просто поцілунок у п’яному угарі, як раніше, а межа, яку він перейшов. А тепер ще й розірвати все, розбити її щасливе серце, бо Зоряна тримала його за горло своєю угодою. Він ненавидів себе, ненавидів Зоряну, але найгірше — не знав, як дивитися Олесі в очі.

Зоряна не дала йому довго тягнути. У п’ятницю вранці вона влетіла до його кабінету, її каблуки цокали по паркету, як постріли.

— Я свою частину виконала, Максиме, — процідила вона, її очі блищали холодним тріумфом. — Час тобі. Досить тягнути.

Її слова різали, як ніж, і він знав — відступати нікуди. Увесь день він збирався з думками, але вони розсипалися, як пісок. Урешті він сів у машину, припаркувався біля офісної будівлі, де Олеся проходила співбесіду на нову роботу. Його пальці стискали кермо так, що побіліли кісточки, серце гупало, ніби хотіло вирватися з грудей. Він чекав, у горлі стояв клубок, а в голові гуділо: “Як я це скажу?”

І ось двері будівлі закрутилися, випускаючи людей, і Олеся випурхнула — легка, щаслива, її волосся гойдалося від швидкого бігу. Вона застрибнула в машину, її очі сяяли, губи потягнулися до нього в поцілунку, але Максим різко відвернувся, його щока затверділа. Олеся не помітила — її голос задзвенів, сповнений радості:

— Максиме, все так круто! Думаю, мене візьмуть, співбесіда пройшла ідеально! — тараторила вона, її руки жестикулювали в повітрі. — Там був такий приємний менеджер, і я показала свої ескізи, і він сказав, що…

Він не слухав. Її слова гуділи фоном, як шум радіо, що грає в порожній кімнаті. Його пальці стиснули ключ, двигун загудів, і машина рушила — не додому, а до набережної Дніпра. Олеся не помічала, куди вони їдуть, її голос линув далі, сповнений надії, доки він не припаркувався біля річки. Вода темніла під вечірнім небом, вітер гнав хвилі, а Максим сидів, його руки тремтіли на кермі.

— Олесю, — почав він, його голос був низьким, стриманим, як перед вибухом. — Нам треба поговорити.

Вона замовкла, її усмішка згасла, очі звузилися від тривоги.

— Що таке? — спитала вона тихо, її голос затремтів.

Він відвів погляд, його пальці стиснулися в кулак.

— Я тебе не кохаю, — сказав він, слова падали, як камені, важкі й холодні. — Я зрадив тебе. І ми не можемо бути разом.

Тиша в машині стала задушливою. Олеся завмерла, її очі розширилися, а потім сльози бризнули, як із розірваної греблі.

— Що?! — закричала вона, її голос надірвався. — Ти брешеш! Як це… як ти міг?!

Він стиснув щелепу, його очі горіли, але голос тремтів на грані.

— Я переспав із Зоряною, — випалив він, його слова різали його самого. — І все. Між нами кінець.

Олеся затряслася, її руки вп’ялися в сидіння, сльози котилися по щоках.

— Ти брешеш, — шепотіла вона, її голос захлинався. — Ти не міг… я ж… я ж тебе кохаю!

— Вибач, — прохрипів він, його очі зволожилися, але він тримав себе в руках. — Я не можу цього змінити.

Вона закричала — різко, болісно, її кулаки заколотили по його грудях.

— Як ти міг, Максиме?! — завила вона, її голос рвався з горла. — Я ж усе для тебе… а ти… ти з нею?! То та кімната, та дівчина з фото — це Зоряна, так? Ти мені брехав!

Він не відповів, його руки впали на коліна, очі дивилися в порожнечу. Олеся рвонула двері машини, її ноги тремтіли, коли вона вискочила на асфальт. Вона хапала телефон, її пальці тряслися, коли викликала таксі.

— Я підвезу тебе, — тихо сказав він, його голос був глухим.

— Ненавиджу тебе! — закричала вона, її очі палали слізьми й люттю. — Ніколи не сяду в цю машину! Ніколи!

Вона відбігла, її силует розчинявся у вечірній імлі, а Максим сидів, його руки стискали кермо, подих рвався з грудей. Таксі з’явилося за хвилину, забрало її, і він залишився один — із гудінням Дніпра й порожнечею, що гризла його зсередини.

Привіт)

Ось і все. Так закінчилася ця історія…чи не закінчилась, а тільки усе починається?;)

Що буде далі? Яким стане сімейне життя Зоряни і Максима? 

Дізнаємося в другій частині!)

Не пропустіть....

Кінець