Барнс С.А. - Станція з привидами, Барнс С.А.

«Я залишив їх вдома одних, щоб вони возилися з друзями на електростанції».

Його хід думок неважко простежити. «Це не твоя вина», — швидко каже Офелія. «з Авою теж».

Ітан хмуриться, не визнаючи правди в її словах. — Теж не твоя.

Вона піднімає плече, частково заперечуючи. «Таке моє відчуття».

Він розправляє її комір, підтягуючи краї під підборіддям. «Це завжди біда, чи не так? Коли ви беретеся за щось поза вашим контролем, раптом у всьому стає ваша вина. Нічого ніколи не буває достатньо».

Сльоза ллється і скочується до її підборіддя. Офелія змахує сльозу, відвертаючи обличчя від нього. «Вибачте», — каже вона, напівусміхаючись.

«Нема за що вибачатися», — каже він. «Деякі з нас настільки зламані, що це неможливо виправити. І, можливо, краще не ховатися від проблеми, як роблять інші. Просто прийняти її і з’ясувати, як її обійти. Так само, як робимо ми. Як робиш ти”. Його погляд зустрічається з її поглядом і затримується. “Потрібна мужність, щоб зустрітися обличчям до обличчя з найгіршим у собі, з найгіршими своїми страхами”.».

Його руки плавно проходять по плечах Офелії та вниз по її руках, утримуючи її лише на секунду. «Але вам потрібно припинити звинувачувати себе в тому, що ви не можете змінити, і просити допомоги, коли вона вам потрібна».

«Ви перший», — шепоче вона.

Від нього пахне кавою й терпким сухим милом звукового душу. Але це затишне, знайоме, і їй хочеться хоч на мить покласти голову в безпечний простір між його шиєю та плечем, щоб відчути краєчок цієї щетини на своєму лобі.

Потреба напевне відображається на її обличчі. У горлі Ітана ледь чутно клацає, і він відводить погляд. Але тільки на секунду. Тоді його рука піднімається з її руки, щоб торкнутися її щоки, витираючи слід самотньої сльози. Його великий палець торкається прямо під її ротом, і їй перехоплює подих.

«Я…» голос Офелії придихаючий і м’який. Вона навіть не знає, що вона говорить і як вона збирається закінчити.

Далекий пронизливий вереск, наче біль жінки чи дитини, пронизує тишу.

Вона відскакує від Ітана, її серце катапультується в шаленій спробі вирватися з грудей. По її шкірі пробігає холодок, і вона обіймає себе руками.

Вона дивиться в бік зовнішніх дверей повітряного шлюзу, ніби зможе побачити крізь них джерело крику. Кейт і Суреш досі сперечаються про Ліану та її костюм, тепер вони закладають її руки в рукави. Вони не подають жодних ознак того, що щось чули.

Чи це було… Чи я… Вона міцніше стискає руки, ніби це не дасть їй тремтіти.

«Я теж це чув», — каже Ітан, повертаючи її увагу на нього. Він киває, підтверджуючи свою відповідь, ніби потребує заспокоєння, що вона й робить. «Все гаразд», — каже він. «Я чув це».

Її голова похитується на знак підтвердження.

Ітан відступає від неї на крок, повертаючись до більш професійної дистанції та тону. «На вулиці був вітер. Деколи це дуже схоже на… голоси, я помітив». Він більше не дивиться на неї, а кудись через її праве плече.

Полегшення й розчарування пронизують її настільки сильно, що в неї аж паморочиться від цього протиріччя. Так навіть краще. Але це знання не заглушає егоїстичний шквал відхиленого бажання. Прокляття.

Можливо, вона божевільна, бажає речей, яких вона не може мати, і в той же час вона знає, що краще цього хотіти.

Знесилений сміх виривається з неї, перш ніж вона встигає його зупинити.

Ітан запитально дивиться на неї.

«Чи знаєте ви, що моя бабуся зійшла з розуму у кінці свого життя?» каже вона.

Він збентежено реєструє зміну інтонації та теми. «Міранда Брей?» — запитує він із сумнівом.

«Трішки іронії для вас». Офелія перебирає застібки на своєму костюмі, перевіряючи, чи вони закриті належним чином, намагаючись не помічати, як Ітан стежить за її рухами. «Вона зневажала мого батька, бо вважала його несповна розуму, недолік, який, як вона була впевнена, я успадкувала від нього. Але зрештою отримала Альцгеймера вона сама». Тож Офелія має шанси на дві хвороби, що прийшли до неї з обох боків і перехрестилися у її родині.

Його брови зсуваються. «Але зараз це…»

«Виліковна? Так. Але це означало б піти з правління, щоб отримати лікування». Вона суворо посміхається йому. «Наприкінці я майже впевнений, що вона переконала половину інших учасників, що Ендрю Буску вдалося воскреснути з пекла. Вона була настільки переконана, що він був загрозою. Насправді вона розповідала про події, які відбувалися десятиліття тому. Вона могла врятуватися, але виявилася надто впертою. Надто сповненою рішучості отримати те, що хотіла, незалежно від ціни». Вона завершує останнє закриття костюма клацанням.

Його брови згинаються, а рот кривиться в ледь прихованій усмішці.

«Так, я знаю», — сухо каже вона. «Я витратила усе своє життя, намагаючись не бути нею, намагаючись не бути кимось у своїй сім’ї, лише для того, щоб усвідомити, як багато від них у мені».

Тоді їй спадає на думку, що якби вона усвідомила це раніше — і прийняла це — то могла б бути більш відкритою, більш вразливою з людьми, які мали значення в її житті. З її сестрою. З Юліусом.

Юліус зрештою завдав їй болю, тому що вона не могла бути з ним чесною, і її сім’я використала цей важіль проти неї. Якби він знав, справді розумів її історію відносин з її дядьком, він би ніколи не зробив того, що зробив.

Це означає, що сім’я Офелії має над нею владу лише тому, що Офелія продовжує давати їм це. Зберігаючи цю надзвичайно важливу таємницю, таємницю, яку вона навіть не має права нести.

«Ми готові?» Суреш перевіряє усіх, задихаючись. Він, Кейт і Ліана повністю одягнені, шоломи чекають на стійці.

«За хвилину», — відповідає Ітан. Потім він повертається до Офелії. «Принаймні тепер ви можете звинувачувати у всьому інопланетян».

«У мене є ідея», — каже він Сурешу, відходячи від неї.

Офелії потрібно кілька секунд, щоб зрозуміти, що він пожартував. Шибеничний гумор, але все ж гумор.

Шокуюче, як перспектива смерті змінює людину.

28

Суреш мав рацію; шторм був слабшим, ніж раніше.

Поки що.

Вони вирішили залишатися в полі зору один одного - не те щоб у них був вибір. Ітан з’єднав їх усіх воєдино ще одним помаранчевим шнуром, схожим на той, який раніше тягнувся від шлюзу до посадкового модуля. Виявляється, зі спорядження Кейт для альпінізму з її особистого спорядження. Вона сподівалася піднятися тут на що-небудь.

«Круто, ми всі заблукаємо разом», — пробурмотів Суреш, коли вони передавали шнур від одного до іншого, протягнувши його через одну з тканинних петель збоку своїх костюмів.

«Краще нам усім іти разом, ніж по одному в будь-якому напрямку», — зазначила Кейт. «Я зможу встигнути врятувати лише