Барнс С.А. - Станція з привидами, Барнс С.А.

«І Монтроуз була би тут єдиною і надто швидко, щоб відкусити, — каже Ітан.

«І зробити це своєю проблемою», — закінчує Офелія. «Нашою проблемою».

«Гей, сюди!» — кричить Суреш. Він ближче, ніж раніше. “У нас проблема.”

Коли Офелія повертається, щоб подивитися, він вилітає з коридору збоку А, простягаючи руки перед собою. Він спіткнувся через поріг, зачепився каблуком і падає.

Ліана переступає поріг, ідеально, майже наштовхуючись на Суреша, коли він відкочується з дороги. Її очі цього разу відкриті. Але ніщо в цьому не дає надії, що їй стане краще. Невеликі частини склери все ще видно, але вени та чорні плями стали більшими.

«Боже мій», — шепоче Кейт.

Ліана обертається, прямуючи до шлюзу. «Назовні». Це слово досить чітке, і воно в голосі Ліани, але без жодної її теплоти чи життя. Звучить рівно, як у робота, ніби щось інше смикає її голосові зв’язки, щоб вимовити це слово.

«Вона хоче вийти, я сказав, що ми дозволимо їй», — каже Суреш, підводячись з підлоги.

«Суреш», — різко каже Ітан.

«Не сама!» Він приєднується до них, спостерігаючи, як Ліана зникає в шлюзі через внутрішні двері, які вони залишили відчиненими. Вона не може відкрити зовнішні двері, якщо внутрішні двері все ще відчинені, тому вона не може піти. «Але що, наприклад, що, якщо це те, через що вони сердяться? Ви знаєте, ми вкрали їхнє лайно, викрали їхніх матерів, батьків, чи двоюрідних братів чи будь-що таке». Він кидає руку в бік шлюзу і, мабуть, у бік зразків у камері зберігання. «Тож давайте повернемо це їм. Може, тоді вони залишать нас у спокої».

З шлюзу доноситься глухий тупіт. Потім ще один, з ляпасом плоті.

Офелія здригається. Ліана б’є кулаками у зовнішні двері.

«Буря…» — каже Кейт.

«Це досить погано, щоб не дати нам злетіти, я думаю». Суреш косо дивиться на Ітана. «Але ми бачимо цих довбаних прибульців звідси. Я кажу, ми йдемо».

Ітан мовчить. І Офелія знає його досить добре, щоб зрозуміти, що це означає, що він думає, розмірковує.

О Ісусе. Ось чому команди дослідження та розробки ніколи не відправляються на планети без підтвердження того, що не буде першого контакту з позаземним розумом.

«Це погана ідея, — каже Офелія. «Ми поняття не маємо, чого вони хочуть. Що вони з нами зроблять. Ми навіть не знаємо, чи є вони «вони». Для вашого попереднього зауваження це може бути еквівалентом спроби домовитися з системою запобігання зіткненню на автомобілі». Вона розводить руками.

«Або це може бути ситуація із заручниками», — тихо каже Кейт.

«Добре, добре. Але хто ж тоді заручники? Ми чи вони?» — вимагає Офелія. «Як ви плануєте повідомити, що не збираєтеся шкодити?»

“Не знаю.” Кейт піднімає брови. «Хіба не ви знавець людей?»

«Це люди?» вистрілює Офелія у відповідь.

«У вас є інша пропозиція, докторе?» Ітан робить ін’єкцію, перш ніж Кейт встигає відповісти.

Вона так сильно скрипить зубами, що емаль скрипить на знак протесту. “Ні.”

— Крім того, хіба ви цього не відчуваєте? — запитує Суреш м’якше. «Він хоче, щоб ми повернулися. Щоб повернутися додому».

Офелія, Кейт та Ітан повертаються, щоб подивитися на нього. Він пильно дивиться на шлюз, а Ліана продовжує свій спокійний, рівномірний барабанний бій. Але що ще тривожніше, він теж нахиляється в цьому напрямку, ніби його тягне за плечі недостатньо сильний магніт.

«Суреш», — каже Офелія.

Він не реагує.

«Суреш!» Вона клацає пальцями перед його очима, жест, який вона зневажає, як через його поблажливість, так і через невизначений зв’язок із гіпнозом і хитрощами, які іноді все ще асоціюються з психотерапією.

Але це вириває його з приголомшення настільки, що він повертається до неї.

«Чи можу я перевірити вашу руку?» — запитує Офелія.

Він похмуро дивиться на неї. Але потім пропонує руку, підтягуючи рукав.

Вона підходить ближче, щоб поглянути. Його шкіра червона й потерта від подряпин, але горбики зникли. Тільки вони не зникли. Тепер вона це знає. Вони просто… проникли далі. Носові кровотечі та головні болі прийдуть пізніше. А після того…

Гуп. Гуп. Гуп.

«Вона пошкодить свої руки», — похмуро каже Кейт.

«Зараз або пізніше», — погоджується Ітан. Офелія здригається від думки про те, що Ліана шарпає її руку якимось лезом.

Ітан нахиляє голову в бік шлюзу. «Давайте подивимося, що ми можемо зробити, щоб це зупинити».

Боротьба з собою в своєму костюмі швидко стає найменш улюбленим заняттям Офелії на завданні, яке сповнене нових падінь. У кутку шлюзу вона намагається натягнути костюм на плечі. Навпроти неї Кейт і Суреш, уже одягнені в костюми, сваряться, намагаючись одіти Ліану, яка замовкла тепер, коли всі тут, у її костюм.

«Підніми їй ногу. Ні, другу, — каже Кейт. «Ти взагалі звертаєш на це увагу, Суреш?»

Ітан підходить до Офелії, однією рукою закриваючи застібки на передній частині свого костюма. Хвалько.

«Я знаю, ти не в захваті від цього», — тихо каже він.

«Мова не про те, щоб я була щасливою. Я просто не знаю, як це зробити краще. Як це виправити». Тканина виривається з її рук, надто туга або скручена десь, що вона не може побачити чи дотягнутися. «До біса», — бурмоче вона.

«Якби хтось із нас знав, як це виправити, ми б це зробили. Це не тільки ваш тягар, докторе». Ітан тягнеться до плеча її костюма, першим зустрічаючи її погляд, наче питаючи дозволу.

Він надто близько, в тому півметровому периметрі, призначеному для інтимних знайомств.

Вона різко киває, дихаючи швидше. Це її біда.

«Фокус із цими речами полягає в тому, що ви повинні надівати по одній кінцівці за раз і згортати звідти». Його подих ковзає по її щоці, коли він розмовляє з нею. Тканина на її плечі послаблюється, його пальці працюють швидко й ефективно, але вона відчуває кожен дотик. Він її пацієнт; це не нормально.

Вона швидко заплющує очі, за повіками горять сльози. Це її слабкість. Їй потрібно, щоб про неї піклувалися. Вона хоче, щоб її поважали, щоб вона була потрібна, але в той же час вона така до біса м’яка до найменшого прояву прихильності. Вона зневажає це в собі. Усвідомлення цього теж не допомагає. Це як сипучий пісок всередині; боротьба лише погіршує ситуацію.

«Важко зробити все відразу», — продовжує Ітан хрипким голосом. «Постійно протидіяти тому, що ви не можете контролювати, що ви не можете змінити».

Він більше не говорить про костюм.

Офелія відкриває очі.

Його виснаження явно видно на його обличчі, але також і розуміння. Він знає — розуміє, як це — нести відповідальність за лихо, якого ти не спричиняв, і все ж не можеш його уникнути.

«Чи знаєте ви, що я мав бути вдома в день обвалу тунелю?» питає він.

День, коли загинули