Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

СНУ О ти, бальзаме затишної ночі, Що затуляєш милостиво нам Повиті темрявою й смутком очі, Плоть сповнюєш солодким забуттям, О сон! Закрий мені повіки нишком Чи дочекайся, доки добрий мак Розкине видива свої над ліжком, Тоді рятуй, бо день, як той відьмак, Болючим світлом зблисне наді мною, Печаль приносячи з далечини І серце осліпляючи маною. Рятуй від совісті, що все вини, Мов стежки кріт, шукає темниною, Душі шкатулку сміло зачини. Генрі Лонгфелло
ДАНТЕ Тосканцю, ходиш, наче тінь заклята, У сферах смутку з жалістю в очах. Підводиться з душі твоєї жах, Як з гробу вогняного Фаріната. Твоя священна пісня — мов розплата, Мов смерті клич, та скільки в почуттях Твоїх скорботи, милосердя, благ, Що в млі горять, як зір сім'я крислата! О, бачу я: стоїш біля воріт Монастиря, одягнений в порфіру, Як і довкружний, надвечірній світ. «Що тут шукаєш? Мов нам правду щиру!» — Питає брат Іларіо. В одвіт До мурів пошепки говориш: «Миру!» ОСІНЬ Твої гінці — дощі — летять навскіс. Твої знамена б'є вітрів крутнява. Мов самаркандський шовк, ява яскрава — Воли статечні тягнуть твій повіз. На мості злотному, в короні кіс, Як Шарлемань, стоїш ти величава, І знаками володарського права Благословляєш ферми, ниви, ліс. Твій щит у яснім місяці врожаю Висить, багряно сяючи, вгорі, Десь на блакитному карнизі раю. Снопи — мов полум'я на вівтарі. Метає вітер листя в даль безкраю, Як милостиню при твоїм дворі… Едгар По
ДО НАУКИ Науко! Справжня дочко давнини! Все змінює твоя нещадна сила, Співця катує, рве натхнення й сни, Мов гриф, кому нудна реальність — крила. Чи може полюбить тебе поет, Як ти його клейноди погасила, Йому, хто відає безстрашний лет, Ширяти в небесах заборонила? Хіба не ти прогнала з джерела Наяд під інші радісні зірниці, Дріадам житла в лісі не дала, Зіпхнула Артеміду з колісниці, Від мене мрію вирвала мою В зеленім тамариндовім гаю?! Роберт Фрост
СОЛДАТ