Мирослава Горностаєва - Син сонця

люблять, аби перед ними ставали на коліна. Тілом чи духом — однаково. Мій батько ж, Сур'я Світлоликий, не змушує людину плазувати перед собою. Це — найкращий Бог для аріїв, і я помру з його ім'ям на вустах!

Коли Карна вийшов, Дурьйодгана довго лежав без сну, обмірковуючи почуте. Цей свавільний, жорстокий чоловік, котрий сам не раз порушував закони аріїв в мирному житті, і визнавав шляхетність лише на полі битви, не вперше дивувався, як вдалось запальному і гордовитому Карні підпорядкувати своє життя законам Вед. Адже багатьом князям уже здавались важким тягарем суворі приписи Матанги, а шляхетність у битвах з тубільцями була лише завадою перемозі. Нинішня битва лише довершила падіння. Князь Гастінапуру, щоправда не очікував від родичів, котрі славилися своїми чеснотами, і яких завжди ставили йому за приклад, що саме вони відмовляться від принципів, які мусили захищати. На хвилину Дурьйодгана пожалкував, що йому першому не прийшло до голови домогтися перемоги нечесним способом, але знову згадав про Карну і зітхнув:

— Що за душа у цієї людини! Я не вартий такого друга! О, Боги, я вів нечестиве життя, відкупити яке можу лише чесною битвою, вартою діянь предків! Байдуже, що принесе вона мені — перемогу чи загибель! Я бо заслужив на смерть, бо все життя своє творив несправедливість! Але пощадіть Вайкартану, Боги Аріїв

Увечері Карна почав збиратися до бою, який мав стати останнім.

«Або я, або він, — думав воїн, — досить уже цієї муки! Я стомився бути братом ворога!»

Слуги принесли води, і Вайкартана вимився, змивши пилюку і закреплу кров. Потім вбрав улюблену сорочку з блакитного шовку, по коміру і рукавам якої були вигаптувані символи Сур’ї. Це був дарунок неньки, і Карна ніколи до цього дня не вдягав її у бій.

Поруч з ним вбирались його сини, серйозні як ніколи. Звечора Карна сказав їм, що вони будуть його прикриттям, і юнаки пишалися такою честю. Воїн поглянув на смагляві завзяті лиця близнят, на ніжне світле личко Сатьясени, котрий марно намагався суворо стискати вуста, як то личить воякові, згадав мертвого Раму, котрий лежав за табором, куди слуги зносили тіла в очікуванні поховання, і поспішно втер вологі очі. Вайкартані до болю було жаль цих молодих життів, що мали гинути за неправе діло Дурьйодгани, але не пустити хлопців до бою він не міг, бо це було б ганьбою для молодих кшатріїв.

Карна випустив поверх сорочки оберіг-птаха і постукав по ньому, як то робив аріянин Сяйвір. Тоді вдягнув другий дарунок Сяйвіра — золотий нагрудник з зображенням тура. Сини дивились на нього з захопленням.

— Татусю! — не втримався Сатьясена, — ви сьогодні такий гарний!

— Це недолік для кшатрія, — засміявся Карна, — у битві треба бути страшнішим за Гхатоткачу!

— Давайте ми вдягнемо на вас лати! — запропонували близнюки.

Карна перевірив, чи добре тримаються трав'яні пластирі, якими цілитель позатуляв йому ушкодження, і сказав:

— Ну, добре, діти мої.

За тим, як Карна вбирався до бою, спостерігали Наль та Чатьякі. Обох поранених візничих за наказом Карни лікували й доглядали наче його власних синів. Юнаки трохи отямились, але були ще дуже кволі і наче хиталися од вітру. Чатьякі трусила лихоманка, хоча гарячка, викликана отрутою, трохи спала, а Наль, поранений у груди, ледве міг рухатись і винувато позирав на Карну, вважаючи себе винним у тому, що обожнюваного ним ратгіна трохи не вбили у вчорашній січі.

— Мій князю! — жалібно озвався Чатьякі, дивлячись на знайомі приготування, — а хто ж сьогодні поганятиме ваших коней?

— Я знайшов собі доброго суту! — засміявся Карна.

— Він гастінапурець? — ревниво спитав Чатьякі.

— Ні, друже. Мою колісницю поведе князь мадрів, Шалья.

— Шалья? — втрутився Наль, — це такий високий вельможа, горбоносий та чорноокий? А у вусі — сережка з рубіном? І такий пихатий, що через губу не плюне…

— Опис вельми точний, — хмикнув Карна, — а що?

— Мій князю! — стривожено заговорив Наль, — коли ото князь Юдгіштгіра приїздив на переговори, я був біля свого ратгіна, княжича Душкарни. Мені цікаво було подивитись на Пандавів, адже вони пішли на вигнання, коли я був ще хлопцем… І от я пробрався поближче, а князь Юдгіштгіра якраз відвів набік саме цього пана Шалью. І я почув, як він сказав йому: " Брате моєї другої матері, великий Крішна говорить, що Карна буде просити тебе стати його візничім у вирішальний день битви! Поможи нам здолати цього асура! Не погоджуйся одразу, аби не викликати підозри, але потім дай себе умовити. Ставши ж з ним на одну колісницю, усіляко ганьби й принижуй Вайкартану, з нього ж перед цим візьми присягу, щоби міг ти говорити без спротиву з його боку. І хай поникне його дух тієї хвилини, коли доля битви повисне на вістрі його стріли!»

- І що ж відповів Шалья? — спитав Карна раптово пошерхлими вустами, згадавши дивну поведінку князя мадрів минулого вечора.

— Не знаю, о Сину Сонця! Я не розчув, бо мене покликав княжич Душкарна. Але стережіться цієї людини!

— Краще, — схвильовано заговорив Чатьякі, - візьміть мій князю за візничого когось із гастінапурських хлопців!

— Та ні, - сказав Карна, — Шалья має потрібну мені силу і вправність. І я не вірю, аби він погодився на таке.

— Мій князю! — вигукнув Наль, — я сидів за столом, коли ви пили за наше здоров'я на гастінапурськім ринку! І говорили, що ратгін і сута під час бою — одне! І називали нас бойовими друзями! Ніхто з кшатріїв так не скаже! Загине один з нас — його замінюють іншим, та й по всьому! Отой вельможа, Шалья, ніколи б не став відсмоктувати своєму суті отруєну кров із рани! І не розділив би з ним вечерю! Ми гинемо у битвах так як і воїни, але кшатрії не вважають нас за рівню! Окрім вас, мій князю! Всі сута Гастінапуру вважатимуть за велику честь вести у бій колісницю великого Карни! Візьміть у битву когось з вулиці колісничних, принаймні,