Мирослава Горностаєва - Син сонця

якщо ви впадете непритомним, він вивезе вас із бою, а не привезе безборонного ворогам до рук!

Карна радий був би не повірити Налю, але перед очима його виникло раптово обличчя Шальї, ненависть у його очах, нещирий погляд, крутійство у вчорашній розмові… Звісна річ, Карна ніколи не думав, що князь мадрів живить до нього якусь приязнь, але завжди вважав Шалью, що заслужив за звитяги прізвисько Артаяні — Спис, кшатрієм, вірним дгармі. За законами Матанги ратгін і сута мусили виконувати обов'язки воїнів незалежно від особистих стосунків. І тим більшою ганьбою вважалась змова візничого з ворогом за спиною ратгіна.

— Та невже ж, — сказав Карна з болем, — нікому вже не можна вірити? Чи й справді не залишилось кшатріїв у Бгаратаварші?

— Нам вірте, мій князю! — вигукнув Чатьякі, - нам і таким як ми! На нашій вулиці один лише боягуз — Санджая, але він сидить зараз біля сліпого Дгрітараштри!

— Друзі мої! — ласкаво мовив Карна, трохи заспокоївшись, — не в моїх звичках порушувати раз дане слово! І я не можу звинуватити у підлости людину, не маючи доказів її на ту підлість згоди. Звісно, Шалья мені не друг, але він -

кшатрій, і мусить берегти закони варни. А вам обом я вдячний від серця, і аби ви були здорові, не бажав би собі інших візничих. Присягаю не залишити вас, якщо виживу у цій битві!

Наль розпачливо дивився на Карну, видимо уявивши його у владі зрадника. Вайкартана мовив підбадьорливо:

— До речі, Налю, я обіцяв навчити тебе фати у шахи! Нагадай мені про це опісля перемоги!

На сході вже палала рожева заграва, і Карна мовив до синів:

— Діти мої, ось уже Аруна жене вогняних коней Сур’ї. Помолимося ж Світлоликому, сьогодні нам як ніколи потрібна буде його допомога!

Троє юних воїнів слухняно простягли руки до сходу. Карна заговорив тихо і пристрасно:

— О батьку мій! Ти мчиш на вогняних конях, і Аруна в рожевих шатах править твоєю колісницею! Вітай же од мене Аріяну, якої мені ніколи не побачити! Ти наділив мене душею, пекучою, наче твоє проміння, сповненою гордощів та нездійснених мрій! Якщо мені судилося полягти — прийми до себе живу іскру, що звалася Карною Вайкартаною!

Слуги вже наготували колісницю, а домашній жрець Карни освятив її. Вайкартана обійшов свій повіз за ходом сонця, аби одігнати злих духів і перевірив озброєння.

Між наметами з'явився Шалья. Князь мадрів мав на собі шкіряний нагрудник, прошитий металевими пластинами, та важкий, з металевими бляхами черес, щоб захистити живіт. З-під них виднівся багряний шовк вбрання, і Карна всміхнувся:

— Ти і вбрався як Аруна! Доброго ранку, Шальє!

— Але ти не Сур'я! — буркнув князь мадрів і став на місце колісничого. Повіз рушив туди, де вже шикувалися лави.

Назустріч їм рухалася колісниця Дурьйодгани. Князь Гастінапуру мав трохи свіжіший вигляд ніж учора і приязно усміхнувся Карні:

— Все гаразд?

— Так, друже! — відповів Вайкартана, — ти як?

— Та нічого… Тримайся ж, Карно, бо сьогодні ти маєш завершити те, що не вдалося ні Бгішмі ні Дроні!

Крик сурем-мушель розлігся над полем.

— Жени до лави, воїне! — мовив Карна до Шальї, - хай прийде до нас Джая на погибель Пандавам!

Шалья вдарив по коням. Коли повіз рушив, сказав не обертаючись:

— Чому, сину сути, так зневажаєш ти Пандавів, адже вони — славні й непереможні воїни? Коли, Радгеє, ти почуєш дзвін " Ґандіви» то більше не говоритимеш про перемогу!

— Побачимо, — сказав Карна, перевіряючи тятиву " Віджаї ", — я ж не з лякливих, Шальє!

Місце Карни було в голові клину. Він не змінив його навіть тоді, коли став воєводою всіх Кауравів. Його раттіни, побачивши білий з золотом стяг, закричали славу, і воїн засміявся, збуджений очікуванням бою та небезпеки. Це впливало на нього, наче хмільний мед.

Шалья увесь час обертався до Карни і щось намагався сказати, та його голос тонув у криках ратгінів та в гуркоті повозу. «Боїться він, чи що? — подумав Вайкартана, дивлячись на стривожене чимось лице князя мадрів, — на нього ніби не схоже… Треба якось підбадьорити його. "

Врешті вони стали до лави. Напруга не спала, а ніби ще побільшала. Карна сказав весело:

— Чого має лякатись воїн, озброєний луком, та стоячи на колісниці? Навіть Індрї з його ваджрою не зупинити нас!

— Ти занадто певний себе, сину сути, — сказав Шалья, — але гинули і кращі за тебе, більш гідні і походженням і відвагою.

— Доля мертвих соратників мене не лякає, - озвався Карна, але смуток промайнув в його голосі, а Шалья усміхнувся, — холодить тільки души пам'ять про Бгішму та Дрону. Саме їхня доля надломила мужність Кауравів. Та сьогодні я або знищу їх убивць, або сам відправлюсь на побачення з Дроначар'єю! О Шальє, во ім'я дружби та чести я ладен і загинути, і я погублю Арджуну, що дав учителю брехливу присягу, або сам зійду до царства Бога Ями!

— Не хвалися, Карно, — мовив Шалья насмішкувато, — ти занадто збуджений і мовиш неподобства. Як ти можеш навіть рівняти себе з Арджуною? Ти ж уже стикався з ним у битвах, чому ж тоді не здолав його? Як що ти не одразу кинешся тікати, як уже не раз тікав од матс'їв, то накладеш в цій битві головою.

Гнів спалахнув в очах Карни синім полум'ям, але воїн відповів спокійно:

— Нехай і так, але чому ти ображаєш мене ще до битви? Вихвалятимеш мого ворога вже тоді, як він мене здолає.

— Хай буде так — мовив Шалья з натиском, і Карна прикусив вуста, що раптом затремтіли.

Знову почувся крик сурем-мушель. Карна звелів Шальї проїхати повз лаву, перевіряючи стрій. Сини Вайкартани стояли серед прикриття, і близнюки змахнули луками на знак вітання, а Сатьясена крикнув:

— Батьку, Джая!

— Мої воїни! — вигукнув Карна, і ратгіни затихли, — хто