Мирослава Горностаєва - Син сонця

Роман «Син Сонця» оповідає про ті прадавні часи, коли арії володіли Індією. Сюжет його взято з давньоіндійського епосу «Магабгарата». Названий син сути — візничого Радгея, знайдений прийомними батьками на березі Ганги, понад усе прагне стати кшатрієм-воїном. За своє вояцьке вміння, виняткову чесність і шалену відвагу він вдостоюється покровительства принца Гастінапуру Дурьйодгани, котрий не тільки визнає знайду воїном, але і надає йому князівський титул. Та настав час, коли володар Гастінапуру мусить виступити на захист своїх володінь від ображених ним кровних родичів. Князь Карна Вайкартана (так бо нині звуть молодого воїна Радгею) присягнув принцу у вічній вірності, і дотримує слова, хоча йому доводиться битися проти власних братів по матері, один з яких є славетним воїном Арджуною. Та найстрашнішим ворогом Карни, сина арійського Бога Сонця, є все ж таки не Арджуна, а Крішна, втілене темношкіре Божество дравідійської Індії…

Колись нащадкам стане час наш — час

Понурих воєн, варварських звичаїв…

Той час ласкавий, що так щедро нас

Чеснотами одвічними вінчає…

На згарищах, що їх укриє порох

Не залишиться статуй кам’яних

Лише леґенд бессмертних кілька… Й їх

Втілятимуть у безкінечних творах

ОЛЬЖИЧ

Карна, великий герой… був найкращою часткою Бога Сонця…

Ще звали його Радгея, бо Радга було ім'я тієї, котра виховала воїна…

Магабґарата… Адипарва..

Чандра, Місяць, тієї ночі, як і завше, освітлював своїм холодним сяйвом всю Бгаратаваршу[1]. І лише він, світлоликий, бачив як скрадалися берегом Ґанґи дві тіні.

Жінка, струнка й висока, затулялася покривалом, здригаючись від кожного шереху. За нею дріботіла згорблена служниця, що несла на руці важкенького кошика.

— Спинися! — півшепотом наказала висока. Стара, важко хекаючи, поставила кошика на землю і ледь відсунула накривку.

— Моя пані, - мовила служниця жалібно, — погляньте-но… Як воно усміхається в — ві сні. Пожалійте! Одне ваше слово — і я віднесу дитя до знайомого вайшьї[2]! Він багатий і бездітний. Кошик набере води і потоне! В річці — крокодили! Моя пані, чим же винна дитина?

— У мене немає вибору, Уті! — мовила молодиця ледь чутно, — якщо княжич з Гастінапуру дізнається, що я заручилася з ним вже втративши цноту, він одвернеться від мене з огидою, і я ніколи не вийду заміж! А тим більше за таку людину, як княжич Панду!

— Але ж хлопчика можна віддати на виховання, — знову почала стара, — не сказавши нічого про його походження…

— Все одно хтось дізнається, і підуть чутки, — мовила молода пані і дістала з-під покривала якийсь згорток, — Ось! Нехай відомо буде, що це — дитя кшатрійки. Тут — дарунок його батька…

— Чи не краще віддати дитину батькові? — несміливо запропонувала стара, — чому ви не хочете сказати хто це хоч би мені? Я ж виняньчила вас, моя маленька Прітго, я пам'ятаю ще ті часи, коли ви жили в країні Яду, у рідного батечка, аж поки милостивий Кунтібгоджа не вдочерив вас з батькової згоди! Скажіть мені, хто цей кшатрій, або брагман[3] — і я віднесу йому сина!

— Його батьком був сонячний промінь! — різко мовила Прітга, — забудь про це, поклади згорток до кошика і постав кошика на воду!

Стара, схлипуючи, виконала наказ і одіпхнула кошика палицею. Прітга судомно стисла руки під покривалом, тоді різко повернулась і пішла геть од берега. За нею почалапкала служниця.

Чандра, Місяць, дивився байдуже на чорну крапку, що погойдувалась на хвилях Ганґи. З кошика не долинало ні звуку — води Священної Ріки гойдали його як мамині долоні. Маленький Вріша Каунтея Партга солодко спав.

Радга, дружина Адгіратти, княжого візничого, дріботіла запилюженою вуличкою гастінапурського передмістя, притримуючи однією рукою на голові вузол брудної білизни.

Думки жінки були не дуже веселими і кружляли довкола непутящого чоловіка, який збавляв час із іншими сутами[4]-візничими за грою в кості та чаркою хмільного.

Гра в кості з'їдала трохи не всю платню колісничого князя Дгрітараштри, тому Радга давно вже відпустила наймичку і прала сама білизну та готувала їжу для коханого чоловіченька. А той на всі докори відповідав лишень: «Кому що залишати… Ми все одно не маємо синів»

Троє синочків Радги померли від пошесті в найніжнішому віці, а четверте народилося мертвим, трохи не вбивши матір. З того часу Радга більше не вагітніла, хоч до яких лише Святинь не ходила на прощу. Для молодиці, яка дуже любила дітей, порожній будиночок Адгіратги був нині оселею суму, а сусідські дитинчата, котрі вовтузилися в пилюці, завше отримували від Радги медові коржики та інші ласощі. Сам княжий колісничий теж сумував за померлими синочками, від чого і намагався розважитись грою в кості.

Та Радга, завзята й весела від природи, довго не могла віддаватися сумним думкам. Доки вона дійшла до берега, то почула від стрічних сусідок кілька нових пліток і тепер вже усміхалась, згадуючи те, що їй оповідали подруги.

На березі Радга вигідно розташувалась на бамбуковому плотику і почала рвійно вибивати шмаття дерев'яним праником. І раптом десь поблизу пролунав дитячий плач.

Радга підвела голову від прання і почала роздивлятися довкола. На березі вона була сама — самісінька. А плач не вгавав.

Оподалік на воді погойдувалась якась плетінка. Жінка прислухалась. Писк лунав звідтіля.

Радга ввійшла у воду, підібравши сарі, і зачепила кошика праником. З нього знову почувся хрипкий писк дитинчати, що, видно, кричало не перестаючи не одну годину.

Жінка вибралась на берег і