Мирослава Горностаєва - Син сонця

— У битві нам буде не до розмов… Присягаю.

Дурьодгана сказав радісно:

— Дякую тобі, о Шальє! Колись сам Брагма був візничім Шіви, і Боги виграли битву! А щодо Карни, то він аж ніяк не є сином сути. Вайкартана — учень самого Парашурами, люди звуть його напівбогом і певно не дуже помиляються. Подивись лишень на нього — це воїн милістю Богів, і такого ж йому потрібно і напарника!

Шалья глянув на горде лице Вайкартани, на його скривавлене вбрання, і якась дивна тривога відбилася у його погляді. Наче князь мадрів готувався зробити щось таке, за що йому вже нині було соромно.

— Добре! — врешті вимовив князь мадрів, — я радий прислужитись тобі, сину Ґандгарі, в усякому ділі, на яке тільки здатен. А все те, що я, дбаючи лише за добро, сказав тут про Карну, гарного чи негарного, пробачте мені і ти, Вайкартано, і ти, князь Гастінапуру.

— Гаразд! — посміхнувся Карна примирливо, — гарні напарники Брагма з Шівою, Джанардана з Арджуною, а нині і ми з тобою, Шальє! Поможи мені у битві — і з нами буде Джая!

— Я міг би бути візничим і у Індри, — сказав Шалья, не прийнявши дружнього тону, — і коли ти зійдешся у бою з Арджуною, не тривожся, сину сути, бо це я поганятиму твоїх коней!

Князь мадрів вклонився Дурьйодгані і гордо вийшов. Князь Гастінапуру впав на постіль відкашлявся і мовив весело:

— Ну як, Карно, я ще не розучився умовляти?

— Ти чудовий актор, — хмикнув Вайкартана, — і можеш підмовити кого завгодно і на що завгодно.

— Окрім тебе, — зітхнув Дурьйодгана, — ти бо ніколи не піддавався на лестощі. Навіть замолоду. А цей дурень Шалья і справді повірив, що я вважаю його кращим воїном, аніж володар Двараки.

— Крішна, — сказав Карна замислено, — то щось особливе…

— Я давно хотів тебе спитати, — мовив князь Гастінапуру, — про що він тоді з тобою розмовляв? Ну, коли змусив провести себе за місто?

— Він мене умовляв, — сказав Карна, і щось здригнулось у його голосі, - перейти на бік Пандавів…

— Я так і подумав! — вигукнув Дурьйодгана, — але ж я тебе знаю, Радгеє, друже мій, і то не від учора! Я ніколи у тобі не сумнівався! Ти з тих людей, котрі давши напідпитку обітницю проїхатися на скаженому слоні, виконають це на тверезу голову! Ну, а що іще він казав?

— Багато цікавого, — мовив Карна, — він сказав, що я — син княгині і Сур'ї Світлоликого…

— Ти князь, Карно! — сказав Дурьйодгана задоволено, — а в тому, що ти напівбог, я уже давно не сумніваюсь! Ну, далі! Далі!

— У мене п'ятеро братів, — продовжував Карна занадто спокійно, — троє рідних по матері, двоє зведених. Усі п'ятеро — воїни, а наймолодший з рідних — найкращий від усіх.

— Вони на боці Пандавів? — спитав зацікавлено Дурьйодгана, — тому ти й не оповідав ніколи про цих родичів?

— Авжеж…, - прошепотів Карна, — на їхньому боці…

— Не пощастило! — щиро поспівчував Дурьйодгана, — Ну, розповідай же!

— Крішна сказав мені, що є закон, за яким я маю всі права шлюбної дитини, хоч народився не в шлюбі. Що брати, які нині мене ненавидять, примиряться зі мною, і я, як найстарший, стану на чолі їхніх воїнів…

— Вони що, тебе знають?

— Авжеж…

— Ти диви! — мовив Дурьйодгана захоплено, — і як це Васудеві вдалося таке розкопати! Ну, а ти що?

— Відмовився, друже.

— Впізнаю свого Карну! І все?

— А наступного дня до мене прийшла жінка, котра народила мене. І теж просила, аби я змінив корогву.

Дурьйодгана раптом з блідого зробився аж зеленкувато-сірим.

— Вона, — сказав, — оця княгиня, твоя мати, живе у Гастінапурі?!

— Так, друже…

— Княгиня, котра має п'ятьох синів… І трьох рідних, а наймолодший з них — найкращий від усіх…

— Так воно і є, - зітхнув Карна.

— Хто ти?! — вирвалося у Дурьйодгани.

— Вріша Каунтея Партга, — поволі вимовив Вайкартана.

— Син Прітги і брат Арджуни?! Ти?!

— Я, Дурьйодгано!

Князь Гастінапуру кілька хвилин сидів мовчки. Потім отямився і мовив:

— Світлий мій друже, кривава моя рана… Що ж я накоїв! Ех!

— Та до чого тут ти? — сказав Карна, — сталося те, що мало статись.

— Карно, — мовив Дурьйодгана, — я певен, що ця змія… тобто княгиня Прітга, приходила не просто подивитися на сина і не тільки умовляти тебе змінити стяг. Я чув бо, що ти дав змогу втекти Бгімасені і насміявся з Накули та Сагадеви. Ти мав змогу їх убити, але не зробив цього. Це через Кунтідеві, еге ж? Ти дав обітницю?

— Щодо Арджуни, — сказав Карна глухо, — я обітниці не давав, бо вже присягнув раніше… Тобі, Дурьйодгано… І двобій буде завтра, друже. Я вб'ю свого брата, або поляжу сам!

Дурьйодгана з хвилину дивився в змучене лице друга, а тоді заговорив палко:

— Вайкартано, ми мусимо виграти битву! Ми мусимо вижити! Присягаю, я змінюся! Я більше не скою жодної підлости! Я почну життя спочатку і покладу його не на те, щоб дорівнятися тобі, бо це неможливо, а хоч би на те, щоб стати порядною людиною і кшатрієм не лише за назвою! Ти мені віриш?

— Вірю, друже, — м'яко сказав Карна, — а тепер я піду, бо стомився, а завтра знову в бій. Ти теж маєш виспатись.

— Спати опісля такої розмови неможливо! — заявив Дурьйодгана, — я молитиму Богів, аби вони підтримали тебе у завтрашній битві!

— Молися краще до Сур'ї, - озвався Карна стиха, — бо Боги цієї землі не ласкаві до аріїв, і лише Сонце одне для всіх!

— А Пандави хіба не арії? — спитав Дурьйодгана розгублено, — тоді чому до них ласкавіші Боги?

— Деякі Боги, — втомлено мовив Карна, —