Річард Докінз - Сліпий годинникар

розвиткові вже досягнутому, який через це збільшуватиметься з часом по експоненті або в геометричній прогресії». Його обґрунтування було точно таким самим, як у Ланде, коли той говорив: «Дві характеристики, на які впливає такий процес, а саме розвиток плюмажу в самців та статеві преференції такого розвитку в самиць, таким чином, мають іти разом, а оскільки цей процес не контролюється жорстким контрвідбором, розвиватимуться з дедалі більшою швидкістю».

Той факт, що обидва, Фішер і Ланде, шляхом математичних міркувань дійшли одного й того ж самого цікавого висновку, ще не означає, що їхня теорія є правильним відображенням подій у природі. Як сказав генетик із Кембриджського університету Пітер O’Дональд, один із провідних фахівців з теорії статевого відбору, нестримна властивість моделі Ланде могла бути «вбудованою» в його початкові припущення так, що просто не могла не проявитися доволі нецікавим чином на протилежному кінці математичних міркувань. Деякі теоретики, включно з Аланом Ґрафеном та В. Д. Гамільтоном, віддають перевагу альтернативним різновидам теорії, в яких вибір самиці насправді має корисний вплив на її потомство, причому в утилітарному, євгенічному сенсі. Теорія, над якою вони разом працюють, полягає в тому, що самиці птахів виступають у ролі лікарів-діагностів, відбираючи тих самців, що найменш уразливі до паразитів. Яскравий плюмаж, згідно з цією характерно винахідливою теорією Гамільтона, є способом, яким самець наочно рекламує своє здоров’я.

Аби повністю пояснити теоретичну важливість паразитів, знадобилося б занадто багато часу. Якщо ж коротко, то проблема з усіма «євгенічними» теоріями вибору самиць завжди була ось у чому. Якби самиці справді могли успішно обирати самців із найкращими генами, сам їхній успіх зменшував би діапазон вибору, доступний у майбутньому: урешті-решт, якби навколо були лише добрі гени, то у виборі просто не було б сенсу. Паразити ж знімають цю теоретично можливу проблему. Причина в тому, що, за словами Гамільтона, паразити й господарі ведуть один з одним нескінченну циклічну гонитву озброєнь. Це, у свою чергу, означає, що «найкращі» гени в будь-якому поколінні птахів є не одним і тим самим, що й найкращі гени в майбутніх поколіннях. Те, що необхідно для перемоги над нинішнім поколінням паразитів, непридатне в боротьбі проти наступного покоління паразитів, що еволюціонують. Таким чином, завжди будуть якісь самці, що виявлятимуться генетично краще за інших спорядженими для перемоги над сучасним їм поколінням паразитів. Відповідно, самиці завжди можуть бути корисними своєму потомству, обираючи найздоровіших із нинішнього покоління самців. Єдиними загальними критеріями, які можуть використовувати послідовні покоління самиць, є ознаки, які міг би використовувати й будь-який ветеринар, — яскраві очі, лискучий плюмаж і т. п. Лише по-справжньому здорові самці можуть демонструвати ці ознаки здоров’я, тому відбір сприяє тим самцям, що демонструють їх максимально й навіть дещо перебільшують за допомогою довгих хвостів і широких віял.

Однак теорія паразитів, хоча вона й цілком може виявитися правильною, вибивається з теми мого «вибухового» розділу. Повертаючись до нестримної теорії Фішера/Ланде, наразі потрібно навести докази зі світу реальних тварин. Як же нам відшукати такі докази? Які методи можна для цього використовувати? Багатообіцяльний підхід був запропонований зоологом Мальте Андерссоном із Ґетеборзького університету. Так сталося, що він працював із тим самим птахом, якого я використовую тут для розгляду теоретичних ідей, довгохвостим оксамитовим ткачем, причому вивчав його у природному середовищі існування в Кенії. Експерименти Андерссона стали можливими завдяки нещодавньому технологічному прориву, а саме появі суперклею. Він розмірковував таким чином. Якщо це правда, що фактична довжина хвостів самців є компромісом між утилітарним оптимумом, з одного боку, і тим, чого справді хочуть самиці, з другого, то самця можна зробити суперпривабливим, надавши йому надзвичайно довгий хвіст. Отут і виходить на сцену суперклей. Я коротко опишу експеримент Андерссона, бо він є чудовим прикладом експериментального задуму.

Андерссон зловив 36 самців оксамитового ткача й розподілив їх на дев’ять груп по чотири особини. Поводження з кожною групою було приблизно однаковим, але пір’я хвоста одного представника кожної групи з чотирьох самців (відібраного абсолютно навмання з метою уникнути будь-якої несвідомої упередженості) підрізалося до довжини 14 сантиметрів (приблизно 5,5 дюйма). Відрізана частина приклеювалася суперклеєм, що швидко застигає, до кінчика хвоста другого представника групи. Таким чином, перший самець мав штучно вкорочений хвіст, а другий — штучно подовжений. Третій птах залишався з незміненим хвостом — для порівняння. Четвертий птах також залишався з хвостом тієї самої довжини, але не незмінним: кінчики пір’я його хвоста підрізалися, а потім приклеювалися назад знову. Це заняття може здатися безглуздим, але воно є добрим прикладом того, наскільки уважним слід бути, розроб­ляючи експерименти. Адже цілком могло виявитися, що на привабливість птаха впливає не сама фактична зміна довжини хвоста, а факт маніпуляції з пір’ям його хвоста чи факт його ловлі та обробки людиною. Четвертий птах групи був «контролем» саме щодо таких впливів.

Ідея полягала в тому, щоб порівняти успіх спаровування кожного з чотирьох самців та його по-різному оброблених колег із групи. Після обробки одним із чотирьох способів кожному самцеві дозволялось повернутися до колишнього місця існування на його власній території. Там він продовжував займатися своїми звичайними справами, намагаючись привабити на свою територію самиць, спаруватися, побудувати гніздо та завести потомство. Питання було в тому, котрий із представників кожної групи з чотирьох самців матиме найбільший успіх у привабленні самиць. Андерссон вимірював це, не буквально спостерігаючи за самицями, а вичікуючи якийсь час і потім підраховуючи кількість гнізд із яйцями на території кожного самця. Він виявив, що самці зі штучно подовженими хвостами приваблювали майже в чотири рази більше самиць, аніж самці зі штучно вкороченими. Самці ж із хвостами звичайної, природної довжини мали проміжний успіх.

Результати цього експерименту були статистично проаналізовані на предмет можливості виникнення чисто випадковим чином. У висновку йшлося, що якби приваблення самиць було єдиним критерієм, то самцям жилося б краще з довшими хвостами, ніж вони насправді мають. Іншими словами, статевий відбір постійно тягне хвости (в еволюційному сенсі) у напрямку подовження. Той факт, що реальні хвости є коротшими за ті, яким віддають перевагу самиці, наводить на думку, що має бути якийсь інший тиск відбору, що не дозволяє їм подовжуватися. Це «утилітарний» відбір. Можливо, що самці з особливо довгими хвостами помирають імовірніше, ніж самці з хвостами середньої довжини. На жаль, Андерссон не мав часу простежити подальші долі його підкоригованих самців. Якби ж мав, то, за прогнозами, самці з додатково приклеєним хвостовим пір’ям у середньому мали б помирати молодшими, ніж звичайні самці, мабуть, через більшу вразливість до хижаків. З іншого боку, можна було очікувати, що самці зі штучно вкороченими хвостами житимуть довше за звичайних. Це тому, що звичайна довжина вважається ком­промісом між оптимумом статевого відбору й утилітарним оптимумом. Можливо, птахи зі штучно вкороченими хвостами є ближчими до утилітарного оптимуму, а тому живуть довше. Проте різних припущень щодо цього існує чимало. Якщо основною утилітарною вадою довгого хвоста виявляться насамперед економічні витрати на його відрощування, а не більша небезпека померти після того, як він відросте, то не слід очікувати, що самці, які отримали супердовгий хвіст «на блюдечку» як безкоштовний подарунок від Андерссона, унаслідок цього помиратимуть особливо молодими.

Я вже писав, що преференції самиць зазвичай тягнутимуть хвости та інші окраси в напрямку збільшення. Теоретично, як ми бачили вище, немає жодних