Мінеке Схіппер - Голі чи покриті: Світова історія одягання та оголення

Хто зна, коли, де та за якої доби нашим предкам спало на думку покривати своє тіло. Вони приоздоблювали себе, щоб виглядати красивішими та могутнішими, аби маскувати недоліки, захищатися від холоду, спеки й поранень або ж приховувати власну срамоту. Ми ще й досі так робимо. Ця трохи провокативна книжка занурюватиме допитливого читача у невичерпну історію людства про його стурбованість власним тілом і певними його частинами у світлі публічного простору — від підв’язаного пеніса до накладних сідниць. Вона торкається примхливих меж нашого видимого тіла за різних епох, традицій, релігійних уподобань на розмаїтих прикладах оголеного і прихованого, стриманого і спокусливого, привабливого та скандального образу в очах сторонніх.
Для широкого кола читачів.

ISBN 978-617-7654-18-5 (Видавництво Анетти Антоненко)
ISBN 978-966-521-735-0 (Ніка-Центр)
© Mineke Schipper 2015
© Переклад. О. Смерек, 2019
© Видавництво Анетти Антоненко, 2019
© Ніка-Центр, 2019

Мінеке Схіппер
Голі чи покриті: Світова історія одягання та оголення

Яну – моєму коханому, нагому і вбраному

І про одяг чого ви клопочетесь?

Погляньте на польові лілеї, як зростають вони; не працюють і не прядуть.

—Від Матвія 6: 28 Таємна історія тіла. Ціна не-знання

Забутий час оголеного тіла й насолоди Едемського раю століттями відлунює зі старовинних фоліантів про Ліліт, Адама й Єву, спокусу й гріх, жагу пізнання, сором і кару. Забутий і втрачений рай. А якщо не забутий і не втрачений?

Богословські й антиклерикальні дискусії про роль Бога в людській історії не вщухають і досі, найсвітліші мислителі, зокрема Мартин Бубер і Карл Ґустав Юнґ, пояснювали один одному сутність таємного, при тому і перший, і другий таки не відмовилися від своїх переконань. Юнґ стверджував, що Бог не міг би існувати відмежовано від людини, бо він є психічним чинником, створеним колективною свідомістю. Бубер стверджував, що Юнґ вийшов за межі компетенції й не розуміє сутності таємного, яка не доступна психології й психіатрії. Одвічна загадка сотворення буття – хто кого створив: Людина – Бога чи Бог – Людину?

«Бог мертвий», – Фрідріх Ніцше однозначно відповів на це запитання, як і прибічники теорії еволюції. Магічна свідомість первісної людини про таке й помислити не могла, її волею і життям, мов сонцем і дощем, керували боги, вищі сили. Межі її пізнання та обрії уяви регламентувала примітивна модель соціальної організації життя, тож навіть її тіло їй не належало. Тож вона ним і не розпоряджалася, ним володіла община. Так чи ні? Однак чи належить власне тіло людині сучасній, зрештою, ми ж можемо залишити Бога за дужками? Як і множинність світів й найелегантнішу реальність, в якій ми живемо, за версією сучасної фізики.

Як стверджують психологи, самоусвідомлення й індивідуалізація людини відбуваються через власне тіло. Саме через своє тіло людина ідентифікує себе, а інші – її. Незалежно від того, наскільки добре ми знаємо і розуміємо себе. І це природний процес, який починається в ранньому дитячому віці й триває впродовж усього нашого життя. Проте за цими начебто тотально природними процесами ховається величезна драма людської цивілізації, історії релігії й культури, еволюції й революцій, бо людське тіло – це ідеологічний конструкт. Тож якщо ви спитаєте, про що книжка, яку ви тримаєте в руках, то вона передусім про ідеологію тіла.

Про ідеологію культури сучасної людини як істоти соціальної розлого писав у «Історії сексуальності» Мішель Фуко, а до нього не менш глибоко й тонко її досліджував Марк Блок у своїх «Королях-чудотворцях», Жак Ле Ґофф із Ніколя Тріоном в «Історії тіла в Середньовіччі», Жорж Батай у «Проклятій частині» – крізь призму економіки й межі корисного, з огляду на сутність релігії та її впливи на людську історію. Фуко здійснив фундаментальне дослідження людської сексуальності з усією відвертістю й аргументованістю науковця, який називає речі своїми іменами. Власне, як Фуко, так і Марк Блок й інші видатні дослідники стверджують: історія людського тіла – те, навколо чого й існує найбільше табу, через які постраждала не так наука, як сама людина. До XII століття, часу веселих карнавалів плоті й духу середньовічної Європи і започаткування жорстких релігійних догм щодо статевого життя вірян, їхнього харчування й поведінки, своє тіло людина сприймала по-іншому, ніж у наші невгамовні будні цензурованих соціальних мереж й процвітаючої індустрії пор­нографії, тоді ще існувала безпосередня відвертість й природність оголення, інша логіка сексу, право на життя і смерть – усі ці начебто елементарні фізіологічні потреби справляли й не задумувалися про етику чи мораль. Ми можемо лише уявити, чим тхнуло Середньовіччя і якою страшною, як бубонна чума, була ціна за свободу тілесності, якщо вірити мислителям-богословам. Але от чи лише свободи тілесності, чи це не є справжня ціна не-знання?

Те, що ми робимо, суворо регламентовано соціально-культурними нормами: найбуденніші ритуали, спосіб їсти чи пити і що саме, зовнішній вигляд і манери, статус і свобода совісті. Бо що ховається за тим, як і чому ми робимо щось саме так, а не інакше, за найтаємнішими почуттями й відчуттями, які звично супроводжують нас, сучасних людей, у повсякденному житті? Табуйовані культурою й розвитком цивілізації традиції й шаблони мислення, відтак захисні механізми психіки, які, своєю чергою, убезпечують нас від тих речей, які ускладнювали життя людей у прадавні часи, тож спричинили появу немислимих тоді винаходів людства, зокрема одягу. Позаяк тіло стало об’єктом соціальної кодифікації, ритуалів і законів, то на ньому мали бути символи і знаки: від фігового листка до хреста, від стигматів до тату, від тоги до скроєної за найвідточенішими лекалами уніформи вишколеного війська. Мова не про історію моди, а про те, чому і що ховаємо під одягом?

Облишмо за кадром мораліте й моралізаторство, достатньо бодай раз побувати на нудистському пляжі, бодай раз побачити красу буркіні й паранджі, щоб по-іншому уявити, чим насправді є людське тіло. На противагу чоловічому, жіноче тіло, як делікатно засвідчує у цій книжці Мінеке Схіппер, століттями було заточене в темні часи забобонів і заборон, релігійних звичаїв і традицій, аби захистити жіночу честь, уберегти цноту й служити на благо роду, відповідно, й соціальна роль жінки – народжувати й ростити дітей. Про освіту й виборче право голосу не йшлося, як і про феміністичні заклики у дослідженнях Мінеке Схіппер. Пишучи ці рядки, і я також не прагну обстоювати однозначний постулат про те, що жертва жінок і їхня безправність були справою рук чоловіків, хоч би яку мету перші чи другі декларували. Свідомість первісних, чи середньовічних, чи сучасних людей не є темою дослідження цієї книжки, як і певні феміністичні заяви й рухи, бо Мінеке Схіппер передусім прагне оприявнити інші соціальні проблеми, які лежать у площині ідеології та культури, однак за політкоректними окозамилюваннями глобалізації лишаються непроговореними. Мова про етику стосунків між людьми, яку апріорі не має визначати стать чи релігія. А також мова про відповідальність у найширшому значенні цього поняття, бо якщо ми говоримо про інфантильність чи зрілість людини, то маємо замислитись і про рівень розвитку соціуму, який повсякчас впливає на нас. І якщо говорити двома словами про те, який