Ярослав Стельмах - Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера

Книга «Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера» Ярослава Стельмаха – чудова дитяча пригодницька історія, що розповідає про пригоди двох друзів на літніх канікулах. Дитинство – неймовірна пора, коли звичайний похід в ліс стає феноменальною пригодою, яка запам’ятовується на все життя. Письменник в форматі пригодницької повісті намагається показати читачу, наскільки дитинство є гарним часом в житті людини, коли можливо все.

Сюжет розпочинається з того, що герої, закінчивши шостий клас, отримують завдання на літо від вчительки ботаніки. Вони мусять зібрати колекцію комах, для чого вони власне і поїхали в село, що мало милозвучну назву Юрківка, до бабусі та діда Трохима. Але збирання комах перетворилось на неймовірну історію про полювання на чудовисько, яке вони назвали Митькозавром. До речі, читати онлайн книгу «Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера» Ярослава Стельмаха українською мовою можна на нашому сайті електронних книг.

Пригодницька історія стає лише приводом, завдяки якому автор намагається донести до своїх юних читачів прості, але від того не менш важливі моралі. Перша з них – це, звичайно, возвеличення щирої та чесної дружби, що демонструють персонажі Сергія та Митька. Не менш важливою є тема поваги до батьків та бабусі й дідуся, що піклуються про дітей.

Скачати книгу «Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера» Ярослава Стельмаха можна безкоштовно, без реєстрації та sms (смс) в таких форматах, як fb2 (фб2), txt (тхт), rtf (ртф), epub (єпаб), скориставшись нашим ресурсом електронних книг

Повість “Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера” Ярослава Стельмаха.

Приємного читання!

Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера Ярослав Стельмах Не велика, проте не дуже й мала повість, написана Сергієм Стеценком, свідком та безпосереднім учасником усіх подій. Розділ І Зоологія і комахи. "Відпустіть нас до бабусі!" Коли ми склали іспити і п'ятий рік навчання нарешті скінчився, на збори, присвячені цій знаменній події, прийшла і вчителька ботаніки та зоології Ірина Семенівна. Після того як усі вчителі виказали свої радісні сподівання з приводу нашого успішного навчання і ще кращої поведінки в майбутньому і підбили не для всіх радісні підсумки за цей рік, слово взяла ботанічка: — Любі дітки! — вона завжди казала "дітки" чи "діточки". — Ви вже учні шостого класу, з чим я вас вітаю і повністю приєднуюсь до тих добрих побажань, які ви щойно почули від присутніх тут педагогів. Хочу вам ще раз нагадати — вчитися в шостому класі де в чому легше, а де в чому й трудніше, ніж у п'ятому. Ми з вами, зокрема, будемо вивчати ботаніку, а згодом і зоологію, перейдемо до глибшого розуміння світу, що оточує вас. Тут вона помовчала і мрійливо подивилася кудись у стелю. Той, хто не знав нашої ботанічки, міг би подумати, що цілісінькими днями ми тільки й сушили голову над тим, як би під її керівництвом ще глибше зрозуміти навколишній світ. Насправді ж ми мало любили ботаніку, та й не можу сказати, щоб і зоологія вигравала в нашій хлоп'ячій уяві привабливими веселковими барвами. — Так от, любі діточки, — правила далі ботанічка, — для того, щоб збудити вашу цікавість, щоб продовжити добру традицію наших старших класів, вам треба за літо зібрати колекцію комах. — Ого, — перебив її Шумило. — Та якщо всі школи візьмуться до цього діла, наступного літа вже не буде чого ловити. — Невже ти залишишся таким самим і в шостому класі? — запитала вчителька, ніби вона сподівалася на щось інше. — А побоювання твої безпідставні. До речі, ви знаєте, що багатьох шкідників сільського господарства і зелених насаджень треба винищувати? Восени всі принесете свої роботи до школи. Я їх заберу до зоологічного кабінету. Кращі підуть на шкільну виставку. Тепер і я згадав стоси невеликих коробок зі скляним верхом, що припадали порохом у кабінеті зоології. — А можна вдвох збирати одну колекцію? — схопився з місця Митько. — Можна, тільки щоб і видно було, що її робили двоє. Така колекція має бути більшою і кращою. Ти хочеш разом із Стеценком? — зиркнула на мене. — Еге ж. — То робіть, — зітхнула вчителька. — Тільки не так, як у минулому році. Цим вона натякала на гербарій рідного краю, який треба було зібрати минулого літа. Тоді ми й не думали збирати його, а потім Мишко знайшов якийсь гербарій, ми його підписали і здали, навіть не поцікавившися, що воно таке. А потім до школи прибіг старший Митьків брат, з голосним скандалом забрав той альбом і нам'яв Митькові вуха. Виявилося, що то гербарій зовсім не рідного краю, точніше, рідного, але нетутешнього, бо містив зразки Далекого Сходу, і належав навіть не Митьковому братові, а котромусь із його приятелів. А по-третє, з'ясувалося: приятель теж узяв його на два дні в себе на роботі. — Чому тобі та колекція муляє? — запитав я Митька, коли йшли додому. — І звідки така зацікавленість? — А ти не здогадуєшся? — Ні. — Ніскілечки? — Та кажу ж, що не здогадуюсь. — А тому, що тепер точно відпустять до моєї бабусі! Треба зазначити, що ми з Митьком давно мріяли поїхати до Юрківки, села, де жила Митькова бабуся. Не саме село вабило нас, бо чи ж мало чудових сіл на Україні? Не зелень лісів, бо майже щонеділі їздили ми з батьками під Бровари, Іванків чи Ірпінь; не гриби і не світанки над річкою, скажу навіть більше — не студене молоко в гладущику, щойно вийнятому з льоху. Ні! Кликало нас до себе привільне і незалежне життя. Кликало і вимахувало привітно рукою: "Ну ж бо, сміливіше. Я чекаю на вас!" — Уявляєш собі, — казав Митько. — Ліс. Кругом ні душі. А в лісі озеро. А на березі курінь. А в курені — ми. А поруч багаття. І казанок із юшкою. І роби собі, що хочеш. Хоч на голові стій. А кругом ні душі. — Угу, — і собі облизувався. — З одного боку пляж, а з другого берег урвистий травою поріс, кущами. І дерева… А до села кілометрів зо три, якщо не більше. А на багатті казанок із юшкою. — Та ти вже казав про казанок. — Ну то й що! Про приємне і казати приємно. — А як бабуся не дозволить? — Чия? Моя? Хе-ге, та ти її просто не знаєш! Бабуся — во! Ночувати, правда, може, й не відпустить, а так — скільки завгодно. — От якби ще й ночувати, — зітхав я. — Та стривай. Хай спершу хоч до села відпустять, а там видно буде. Отож ми й докучати моїм батькам (Митькові були не проти), канючили мало не щодня: — Відпустіть, ну відпустіть нас до бабусі! Але батьки дуже сумнівалися, чи піде це на користь у першу чергу самій бабусі, а потім уже нам. — Уявляю собі, що вони там вироблятимуть, — хитала головою мама. — Двоє лобуряк на голову старенькій жінці, — і собі докидав тато. І тільки моя бабуся підтримувала нас. — Не такій уже й старенькій, — казала вона. — Ми з нею однолітки. І тепер, коли я згадав про Митькову бабусю, то миттю повернув до друга своє, як то пишуть, "радісно-збуджене" обличчя. — Ти гадаєш? — Та я певен цього. — Але чому? — А де ж ми, на твою думку, будемо збирати отих любих хрущиків і метеликів? Щось давненько я вже не бачив у нашому місті довгоносиків. А ти? Може, ти знаєш, на якій вулиці вони оселились? Тоді нам не треба нікуди їхати. Надія у вигляді колекції пронизаних шпильками жучків заграла перед моїми очима. — Митьку, ти геній! — Ну, не зовсім, — скромно потупив очі мій приятель, — але дещо отут, — він постукав пальцем себе по лобі, — маю! — Не така вона вже й старенька, — стояла на своєму моя бабуся: їй теж було нелегко підтримувати нас. Ми вп'ятьох сиділи на кухні — бабуся, мама, тато, Митько і я, вкотре обговорюючи, чи можна нам з Митьком їхати. Дідусь сидів у вітальні перед телевізором із газетою в руках. Він ніколи не втручавсь у сімейні проблеми, і за це я був йому тільки вдячний. Адже коли б він вирішив пристати до когось, то ще невідомо було,