Ярослав Стельмах - Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера

чи до нас із бабусею, чи до тата з мамою. — Хоч і не старенька, — мовив тато, — а коли б вам, мамо, вони обоє сіли на шию на три тижні, то хто знає, якої б ви заспівали. — О, я була б тільки щасливою, — не здавалася бабуся. — Село, річка, ліс, два юних джентльмени. Певно, я знову відчула б себе молодою. — Боюсь, що ненадовго, — обізвалась мама. — Господи, як ви мені вже набридли з цим селом! — Невже ви хочете, Оксано Павлівно, — втрутився нарешті в розмову й Митько, — щоб ваш син, а заодно і його найкращий приятель ціле літо нудились у місті, де все кругом — і пилюга, і розжарені спекотні вулиці — навіває сумні думки і сприяє передчасному старінню наших організмів? — (Цю промову він підготував заздалегідь). — А хіба існує кращий відпочинок, ніж там, у селі, злитися з природою після важкої праці й успішного закінчення п'ятого класу? — Не дуже-то ви й перепрацювались, — кволо посміхнулася мама — Хоч би як там було, — вів своє Митько, — дітям потрібен відпочинок. До того ж як інакше ми виконаємо важливе завдання із зоології? — Яке ще там завдання? — Хіба Сергій вам нічого не казав? Адже вчителька звеліла нам — мені та йому — зібрати найкращу колекцію жучків і метеликів. "На вас, — каже, — хлопці, вся надія!" — Так уже й сказала? — засумнівався тато. — А того, хто не принесе першого вересня колекцію до школи, не переведуть у шостий клас. — Так уже й не переведуть? — не повірила мама, але видно було, що Митькові слова таки надщербили її несхитність і стрілка маминої впевненості гойднулась у наш бік. — А може, просто двійку поставлять, — не здавався Митько. — А кого порадує двійка у перший же день навчання? Це на весь навчальний рік може настрій зіпсувати. — Еге ж, — знов усміхнулась мама, — вам зіпсуєш. Господи, як ви мені вже набридли! Ну, то як? — звернулась до тата. Я відчув, що дмухнуло сприятливим вітром. — Та хай уже їдуть, — одмахнувся він. — А то ж спокою не даватимуть ціле літо. Тільки щоб бабусю слухали. — Ура! — закричали ми й вибігли з кухні, але в передпокої на мить затримались. — Чула? Чула? — сміявся тато. — "Передчасному старінню наших організмів", га? — А як тобі оце, — вторувала йому мама: — "На вас, хлопці, вся надія". Ну й молодці! — І настрій у них на цілий рік зіпсується! — Ех ти, — закинув я Митькові, — то це ж вони з нас глузують! — Ага, — почухав він потилицю, — переборщили трохи. Ну та нічого. Головне — мета досягнута. — Та й справді, мета досягнута, — ляснув я свого друга по плечу. — То коли їдемо? — Їдемо?.. Післязавтра. Треба ж іще зібратись. *** — Не виходьте на зупинках із вагона, — кричала услід поїздові мама. — Зразу ж дайте телеграму, — не відставала од неї бабуся. — І не здумайте їсти ковбасу. Влітку вона може зіпсуватись, — і собі гукала Митькова мама. Ми чесно дотримувались усіх обмежень, які наклали на нас батьки: не висовувались із вікна — бо може продути; не стояли в тамбурі — можна випасти; не виходили на зупинках — можна відстати; не виймали гроші з кишень — можуть украсти; не їли ковбаси чи, не дай Боже, консервів — можна отруїтись. Якщо оголосити весь список заборон до кінця, то виникне запитання, що ж зрештою таки можна робити. — Чай будемо? — запитав увечері провідник. — О-о! Чай! — заволав наш супутник, голомозий дядько, який до цього сидів, втупившись у книжку. — Звичайно, будемо! Три, ні, — чотири склянки! — Секундочку. А ви, хлоп'ята? — Чай? Чай… — зашепотів Митько. — Здається, про чай нічого не казали. — Будемо, — відповів я, заглянувши у свій записник, де матуся власноручно записала всі "не можна": чаю в тому списку не було. — Дві. — Дві! — скрививсь дядько. — Та що для таких організмів по якійсь склянці на брата? Ви знаєте, що чай навіть космонавти замість води п'ють? А ви ж хочете бути космонавтами? Ми космонавтами бути не хотіли і цим, очевидно, дуже засмутили дядечка, бо він одвернувсь од нас і потім, поки пив свої чотири склянки, поглядав кудись у вікно. — Образили людину, — прошепотів я Митькові. — Чому це? — А може, він сам хотів бути космонавтом, може, це мрія його дитинства? — Може, він і є космонавт? — раптом запитав Митько, уважніше приглядаючись до дядька. — Хоча ні, — додав по хвильці. — Вони лисими не бувають. — А цей полисів під час якогось випробувального польоту. — А черево? Справді, проти черева заперечувати було важкувато, і ми вирішили, що наш супутник обіймає скромнішу посаду. Врешті Митько не витримав і запитав: — Дядю, а ви б хотіли бути космонавтом? Відповідь нас розчарувала, проте й поклала край всіляким припущенням. Змірявши нас зневажливим поглядом, дядько сказав: — Іще чого, — і знов одвернувсь до вікна. — Ні, такий не полетить, — прошепотів Митько. — Та й по ньому зразу видно, — погодився я. Спати ми поклалися на горішніх лавах. — Лягай грошима до стіни, — шепнув мені Митько. За інших обставин остання Митькова фраза прозвучала б навіть незрозуміло. Але тільки не зараз. Гроші в нас обох були в правих кишенях штанів. Мені довелося лягти долілиць. Дорога, мандрівка, навіть зовсім недалека, викликає в нас відчуття якихось близьких, несподіваних і навіть таємничих подій. А тут ми самі їхали аж куди — цілу ніч поїздом, потім ще треба години півтори автобусом. Це вам не туристський похід на один день, коли разом із класом ідуть майже всі викладачі школи. Це самостійна, якщо хочете, експедиція з науковою метою. Ніхто з нас і припустити не міг… Але ні, щось я передчасно розбазікався. Нащо випереджувати свою ж розповідь? Треба мати терпець. Отже, вертаємось до нашого купе. Коли я прокинувся, вже розвидніло. Митько тихенько сопів із правицею в кишені, на столі видзвонювали склянки з чаєм, точніше з-під чаю. — До речі, — зазирнув до купе провідник, — мені здається, зараз ваша станція, молоді люди. Я штовхнув Митька і простяг руку по рюкзак. Розділ II Знайомство з майбутнім майстром спорту, а також з бабусею, ентузіастом музичної освіти і дідом Трохимом. — А повітря? Відчуваєш? — мабуть, удесяте питав Митько, повернувши до мене сяюче обличчя. — Відчуваю, — закашлявсь я, бо автобус, що проїхав повз нас, порснув мені в обличчя хмарою пилюги з-під коліс і кіптюги з вихлопної труби. —