Ярослав Стельмах - Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера

схрестивши на грудях руки. — Пустунчик! Василь щось белькотів, раз у раз пускаючи з рота фонтанчики. Видно, він здорово наковтався води. — Ря-ря-ряту-уйте! — проквилив зрештою перше розбірливе слово. — Та вже ж урятували, — відповів я. — Чи тебе ще в село віднести? — Ні-і, в с-е-ело не треба, — цокотів той досить жваво зубами. — Я с-сам. — Ну і чого ж ти домігся цим маскарадом? — спитав Митько. — Я хотів вас налякати, — схлипнув Василь, — та в ременях заплутався. — Ха! Налякати! — гордо мовив я. — Ми не з лякливих, правда, Митю? — Еге, не з лякливих, — протягнув Василь. Він іще не зовсім оговтався. — А каністри хто злякався? — Якої каністри? — І слідів. — Та яких слідів? — насторожився я. — Дивіться яких! — він важко відліз навкарачках у бік, понишпорив у темряві, повернувся з якоюсь дерев'янкою і з розмаху вдарив об пісок. — О! О! І сьо! Всюди, де опускалася та дерев'янка, з'являлися сліди, такі знайомі сліди Митькозавра. — То це ти? Це ти ставив оті сліди? — скрикнув я, дивлячись, як під ударами дерев'янки гине наша мрія про велике відкриття. — А хто ж, по-вашому? Звичайно, я. Вирізав із корча оцей от слід і ставив час від часу. А ви й повірили, дурні голови! І бурштин вам подарував, — у сестри з намиста зняв. Та то і не бурштин зовсім… І дерева граблями подряпав, і вороняче пір'я поклав. І в тромбон дудів — Фа-Дієзів, а ви й не впізнали. А бульбашки пам'ятаєте? Так то я прив'язав до дірявої каністри каменюку і пожбурив у воду. От вона й булькала. Сам я тоді в кущах сидів і од сміху помирав. "За ногу вхопить!" Хто? Каністра за ногу? Ха! А вони щось там шукають, до бібліотеки бігають… Легка тінь нашого Митькозавра змигнула востаннє перед моїми очима і зникла назавжди. Василь закашлявся і знов пустив ротом фонтанчик. — А здорово я вас, га, у дурні пошив? А ви й клюнули. — Ах ти ж… Ах ти ж брахіцефал, — засичав я, підступаючи до нього. — Ах ти ж диплодок нещасний. То ти нас дурити здумав! Ану, Митю, давай-но виб'ємо йому бубни! — Та кинь, Сергію, — озвався Митько. — Давай краще подякуємо йому, — мовив раптом. — Подякуємо? — дурнувато гигикнув Василь. — За що подякуєте? Я теж здивовано зиркнув на Митька. — Васю, — почув я голос мого друга. — А що ти знаєш про стегозаврів? — Стегозаврів? — перепитав той. — А про археоптерикса? — Кого-кого? — А про індрикотеріїв? — не став навіть повторювати Митько. — Та йди ти зі своїми птеріями. — Так от, Васю, ми тобі вдячні, Васю, за те, Васю, що ти влаташтував нам такі чудові канікули. Ми, Васю, відкрили для себе такий світ, якого тобі, Васю, і не снилося. Ти сказав, що пошив нас у дурні. Ти, Васю, коли хочеш знати, сам себе пошив у дурні. — Но-но, легше там, — озвавсь Василь. Він уже трохи оговтавсь, і видно було, як допекли й дошкулили йому Митькові слова. — От за це й спасибі тобі, Васю, — не звернувши уваги на цей застережливий вигук, закінчив Митько. — Ходімо, Сергію. І ми пішли. А Василь лишився на піску — мокрий і жалюгідний. Ніхто з нас не зронив і слова, та чи й була в них, у словах, якась потреба? Ось-ось уже мав спалахнути обрій там, де сходить сонце. Я крокував поруч із Митьком і думав: "Як здорово минув у нас цей місяць". "А колекція? — нараз виринуло в моїй пам'яті. — А як же колекція? Але ж у нас попереду ще півліта, — тут же заспокоїв я себе. — Ще цілий місяць. Теж, мабуть, не менш цікавий і переповнений новими подіями. І взагалі у нас попереду ще дуже багато цікавого, і завжди так буде, поки ми з Митьком". Поки ми з Митьком…