Ліана Меко - Хибні мрії, Ліана Меко

- Кіро!

– Що? - гаркає Кіра і неохоче відводить очі від Ігоря. Зустрічається із здивованим поглядом навпроти. Прокляття. Вона так завелася, так накрутила себе, що забула, де знаходиться. – Чорт… Вань, вибач. Що ти хотів?

– Я хотів відпрацьовувати прямий удар. - відповідає Ваня, дивлячись на дівчину з подивом, змішаним з іронією.

 - Так, давай. Ти починай. - Виголошує Кіра, струснувши плечима, намагаючись повернутися думками на тренування і нарешті зайнятися ділом. Не дивитись на Ігоря. Не дивитися.

 Старайся, Кіро. Старайся краще.

Тренування проходить як у тумані. Думки раз у раз вислизають. Тіло не слухається. У голові дзвенить невизначеність, що наближає дівчину до відчаю. Ще трохи й підірве її зсередини.

Тільки тренер оголошує закінчення тренування, Кіра так голосно полегшено зітхає, що кілька пар здивованих очей, включаючи Ваню та тренера, одразу спрямовуються у її бік. Кіра нервово посміхається і швидким кроком поспішає геть із тренувального залу.

У душі миється надзвичайно довго, тричі намилює волосся, відмовляючись зізнатися собі, що просто боїться вийти. Зусиллям волі змушує себе закінчити це омивання, що затяглося, вимкнути воду і витертися.

Повільно, старанно розгладивши кожну складку на кофті, одягається. Відзначаючи, як добре, що вона попередньо прихопила з собою одяг у душову, дівчина наостанок вдихнула більше повітря і майже крадькома попрямувала до виходу.

Відчинила двері, що ведуть із душу в роздягальню, і... приросла до підлоги.

Прямо навпроти стояв Ігор, ліниво спершись на стіну. Помітивши рух, хлопець підняв голову. Його очі блиснули відображенням люмінесцентних ламп, і серце Кіри зупинилося.

Ну от і все. Хижак знайшов свою здобич. Загнав у куток. Подумки Кіра вже загинула від його гострих зубів. Він вчепився їй у горлянку і розірвав навпіл. Вона задихається, хрипить, б'ється в останніх конвульсіях. З її горла фонтаном б'є кров, вона вмирає, але на її обличчі грає щаслива посмішка, як у того самого лабораторного щура, що обрав неправильну кнопку.

Все це проноситься в її голові за секунду. Поки мовчить її серце. А з першим лунким ударом, кров знову мчить по венах. Нервові закінчення з тріском оживають, кожна клітина, кожен маленький нейрон прокидається від довгого сну, приймаючи довгоочікувану, таку солодку і потужну дозу найдієвішого і найдоступнішого наркотику - адреналіну.

Дороги назад немає. Вона сама обрала цей шлях. Тому дівчина, начепивши на обличчя фальшиву маску незворушності, зачиняє двері за спиною і робить рішучий крок назустріч.

- Я зачекалася. - Треба ж голос майже не тремтить. А вона, виявляється, непогана актриса.

Ігор спантеличено насуплюється. Відштовхується від стіни і дивиться на Кіру, трохи схиливши голову набік, зацікавлено піднявши брову.

- Чого? – питає тихим спокійним голосом.

- Ну як же?.. Твоєї помсти. - Дівчина безневинно хлопає віями і розтягує губи в кривій посмішці. - Тож... Ти знову тут. – Окидає поглядом приміщення та додає. – І що ж ти робитимеш, Ігор?

Як Кірі вдається говорити та виглядати так спокійно - загадка. Усередині вирує і кипить пекельна суміш зі страху, хвилювання, збудження та зацікавленості. Дівчина наказує м'язам розслабитися, а диханню - вирівнятися. Виходить вкрай погано. Організм не слухається, мозок не розуміє, що відбувається, і які сигнали надсилати тілу. Їй треба рятуватися? Чи кидатись у бій? Чи таки розслабитися?

- Я нічого не збираюся робити. - Каже Ігор, але при цьому навіщось робить крок у її напрямі.

- Нічого? - скептично піднімає брову дівчина, борючись із бажанням відступити та повернути колишню дистанцію.

– Ні. Жодної помсти. - Тверда відповідь, дивлячись у вічі.

- І ти хочеш, щоб я повірила в це? - Звузивши очі, питає дівчина.

- Навіщо мені мститись? – відповідає питанням на питання Ігор і підходить до неї ще на крок. Голос його знижується і це ще більше напружує Кіру. Це питання здається їй таким безглуздим, адже все так очевидно, що не потребує пояснень. Він сміється з неї – вирішує дівчина. Але Ігор виглядає так, ніби й справді не розуміє – на його обличчі немає ні злості, ні глузування. І Кіра роздратовано хмикнувши, набирає більше повітря, і починає пояснювати з властивою їй прямотою.

– Душ. Той бомж на вулиці. Мій телефон. – перераховує Кіра, загинаючи пальці. - Я три місяці живу з відчуттям, що я – пішак на шахівниці. У грі. І в цьому безглуздому змаганні я - просто спостерігач. – Ігор скептично хмикає. Кіра ковтає, згадуючи свій вчорашній вчинок, і вже без колишньої впевненості й тихіше пояснює. – Усі ці три місяці я просто спостерігала. Але вчора зрештою зробила свій хід. І ти питаєш, навіщо тобі мститись? На мою думку, саме зараз у тебе є всі підстави.

Кіра замовкає і дивиться на Ігоря, чекаючи на реакцію, але той просто стоїть і слухає. Не рухаючись і нічого не роблячи. Його очі опускаються, він ніби замислюється. Раптом Кіра помічає, як куточки його губ ледь помітно повзуть угору. Серце дівчини пропускає удар. Він що збирається посміхнутися? Хіба це він уміє?

- Значить, учора був... шах? - Із кривою усмішкою простягає Ігор. Ні, він не посміхається. На його обличчі суміш глузування та зацікавленості. І цей дивний вираз обличчя з характерним прищуром очей знову змушує серце Кіри битися частіше.