Надія Борзакова - Красуня та чудовиська, Надія Борзакова

Глава 28

Зі спекотного літа ми повернулися ніби в справжнісіньку осінь. Початок червня був дощовим настільки, що навіть Київ обіцяв незабаром стати Венецією, що вже говорити про передмістя, в якому ми жили. По-доброму, сьогодні краще взагалі не виїжджати з дому, але моя присутність на зустрічі була необхідною.

- Треба було раніше виїхати - тягнемося зі швидкістю равлика, - сказала по телефону Артуру.

- Це я сказав Толяну не гнати.

- Він зрозумів тебе надто буквально.

- Та три години ще. Навіть пообідати разом встигнемо.

- Даремно я не поїхала з тобою вранці…

Я не встигла договорити, зате ясно усвідомила, наскільки дарма. І зовсім не з іншої причини, ніж та, яку вказала у розмові. У передню та задню машини охорони зі свистом влетіли реактивні гранати. Мати охорони та мій переляканий вереск потонули у гуркоті вибуху. Водій різко загальмував згортаючи, і я втиснулася в бічні двері.

- Елізо-о-о! Що… Що сталося?

- Артуре, ми при в'їзді на головну дорогу, - просипіла я. - Обидві машини охорони підірвали…

Крізь дим я встигла розгледіти позашляховик, що насувається на нас, за мить до бічного удару, якого не вдалося уникнути. Страшної сили він зіштовхнув нашу машину в кювет. Перш, ніж димний морок став непроглядною темрявою, я подумала про Артура.

Крижана вода обпалюючою хвилею обрушилася на мене. Декілька жахливих миттєвостей, поки поверталася свідомість, здавалося, що я під нею і тону. Підскочила, змахнувши руками, намагаючись вибратися з-під неіснуючої товщі. Стукнула спиною об стіну і здригнулася від болю. Втиснулася в неї, інстинктивно намагаючись віддалитися від того, хто скелею навис наді мною.

- Хоч уже й під тридцятник, а, все одно хоч на «Міс Світу» відправляй, - глузуючи сказав Джейк, навмисне повільно оглядаючи мене. Підняла руки, прикриваючись і запізно подумала, як це безглуздо. - Все ще своє, чи вже хірурги постаралися?

Не відповідаючи, я гарячково озирнулася. Схоже, ми в якійсь недобудованій будівлі. У тьмяному світлі похмурого дня вимальовувалися неоштукатурені цегляні стіни, бетонна підлога, залишки будівельних матеріалів. За незаскленим вікном видно високу густу поросль молодняку. Значить максимум другий поверх. Крізь гуркіт пульсу у вухах зуміла розрізнити тиху розмову - кілька людей, швидше за все прямо за стіною. Слів було не розібрати, лише низькі грубі голоси. Люди Джейка. Скільки їх?

– Тобі тут подобається? Мені, якщо чесно, дуже, хоч і недостатньо вишукане місце. Тихо, довкола ні душі, тож, - різко нахилився, боляче схопив за волосся на потилиці, - можеш кричати, скільки хочеш, ніхто не почує.

Цей новий біль ніби загострив, а може просто звернув мою увагу на решту, від якої мучилося ніби одразу все тіло.

- Джейк, - прохрипіла я, намагаючись приборкати наростаючу паніку.

- Ну давай! - закричав він, - Приси! Проси тебе не чіпати! Проси залишити в живих!

Відштовхнув і, випроставшись, знову навис наді мною. Промоклий, у брудному одязі, з сильно відрослою неоднорідною щетиною і зацькованим, сповненим ненависті, поглядом - він виглядав тим, ким був. Смертником, якому нема чого втрачати. І тому він не поступиться. Точно виконає задумане і вб'є мене. Моторошне усвідомлення забирало залишки самоконтролю, підштовхуючи до істерики. Почула свій схлип і закусила губу. На очах виступили сльози.

- А сенс? Я все одно не живець, але й ти теж, - я проковтнула слину - раз, інший, але ком у в горлі продовжував душити. – Ми обидва це знаємо. Ось тільки від тебе одного залежить і те, яким чином і як швидко закінчиться і мій час, і твій. Адже, щоб ти зі мною не зробив, це не зрівняється з тим, що Артур зробить з тобою, коли знайде.

Диявольський регіт перекрив мій тихий, надтріснутий голос. Наповнений дикою злістю, ненавистю, він звучав страшніше за будь-який крик. Став акомпонементом до кошмару того, що Артура я, цілком імовірно, справді більше ніколи не побачу. Не потону в жаркому, принадному вирі його сірих очей, один погляд яких змушував кожну клітинку мого тіла тремтіти від бажання, не опинюся в таких сильних і, тільки для мене ніжних, руках. Не вдихну рідного запаху і не відчую тепло його тіла. Не почую голос - низький, з легкою хрипотою, вишукано пестячий слух. Не відчую його любов, якою просякнутий кожен погляд, подих, дотик і поцілунок, і не дам йому відчути свою. Більше ніколи…

Згадався сьогоднішній ранок… Чарівний, дивовижний у своїй повсякденності, адже ми зустріли його разом. Очі в очі, долоня у долоню, шкіра до шкіри. Щойно відірвалися один від одного – у Артура була призначена зустріч на восьму ранку, і він поїхав, віддавши перевагу мені перед сніданком. А я вчора зламала довбаний ніготь і запросила на ранок майстра, щоб вона це виправила, адже на важливій зустрічі зовнішній вигляд має бути настільки ж бездоганний, як продумана пропозиція і грамотно складені папери. Імідж у дрібницях. І катастрофа через них. Адже, якби я поїхала разом із Артуром…

Я навіть не сказала, що кохаю його, на прощання. Не сказала найголовнішого, господи!

- Барін? Знайде? Мене? – крізь регіт проревів Джейк. - Не зміг, коли ти була поруч, але зуміє, отримавши твою гарненьку голівку, відокремлену від не менш гарного тіла? Та йому вежу остаточно знесе, і він кулю в бошку собі прямо на місці пустить! Що дивишся – думала, його шрами на руках ніхто не помітив? Або розсудити не зміг, як вони з'явилися?

Не побачити його більше страшніше за смерть. Так я думала за кілька секунд до того, як Джейк нагадав про гірші речі. Про те, що без мене Артур також не житиме. Не буде зустрічати світанки і заходи сонця, знову і знову бачити диво прокидаючоїся, квітучої і знову засинаючої природи, насолоджуватися любов'ю, нехай навіть і не зі мною, успіхом, владою та іншими складовими довгої низки днів і ночей. І не так тому, що Джейк зможе і до нього дістатися. Скільки від того, що він сам не захоче і не стане.

Океан болю протверезив замість того, щоб остаточно увігнати в відчайдушний відчай і страх. Пекучий сором - як легко я здалася - обпалив зсередини. Перша думка – потрібно час виграти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍