Марісса Вольф - Син маминої подруги, Марісса Вольф

КНИГА БУДЕ ДОПОВНЮВАТИСЯ, ДОДАВАЙТЕ У БІБЛІОТЕКУ

"Цю людину я знаю все життя," - так думала я про свого друга дитинства Миколу.
Поки через десять років не зустріла знову тепер уже Миколая Олександровича, власника успішної фірми.
Чи залишилося щось, що раніше пов'язувало нас, або тепер це тільки фізичний потяг?
Дізнаєтеся, прочитавши мою історію!

Друга книга циклу

Вам буде цікаво:


Книга буде вичитуватися на помилки

1

 

Марія

- Ну, і навіщо так вдягатися? - запитала я маму, яка крутилася перед дзеркалом і фарбувала помадою губи. Папа терпляче чекав нас у вітальні.

- Так в гості ж йдемо! На день народження!

В гості ми йшли недалеко - у сусідній будинок. Сьогодні був день народження маминої подруги. На честь такого свята зі столиці повинен був приїхати її син. Я теж удостоїлася такої честі бути запрошеною на 50-тиріччя тьоті Люсі. Це ж цілий ювілей!

 

У знайомому під'їзді було напівтемно, високо на стелі самотньо бовталася тьмяна лампочка. Ех, підніматися доведеться аж на третій поверх. По сходах, без ліфта. Ліфти в наших старовинних п'ятиповерхівках за часів їх будівництва ще, мабуть, придумані не були.

У маленькій однокімнатній квартирі крім тьоті Люсі був ще її чоловік. Стіл був накритий, як і годиться, всякою всячиною - олів'є, холодець, картопелька, салатики. Все домашнє, все з майонезиком.

Сина іменинниці ще не було. «Затримується» - пояснила господиня.

У тісній квартирі завжди було жарко, а від святкових страв, що готувалися цілий день, стало ще гарячіше. Я вийшла подихати повітрям на балкон. Дивилася на далекі вогні центру нашого міста, на світлофори, на фари машин і думала, везе ж, напевно, людям, які щось мають в цьому житті. Я сильно задумалася і не помітила, як до будинку під'їхала чорна машина представницького класу. Водій відкрив двері, і з машини вийшов високий чоловік у довгому чорному пальто та щось сказав водієві.

- Добре, Миколо Олександровичу, - відповів той і поїхав.

Чоловік запалив цигарку. Мене зацікавила ця людина, адже в нашій глушині не так багато заїжджих. Але, на жаль, його зовсім неможливо було розгледіти - ліхтарів на нашій вулиці зроду не водилося.

Тьотя Люся покликала до столу, син уже був на підході. Мабуть, я не помітила, як Микола проскочив у під'їзд, задивившись на цього чужака. Всі розсілися по місцях і пролунав дзвінок у двері. Тітка Люся побігла відчиняти, і якийсь час було чутно тільки її радісні вигуки. Нарешті вона повернулася в кімнату, затуляючи собою того, хто прийшов. Коли вона відійшла, я ледь не знепритомніла. В кімнату зайшов той самий чоловік у довгому чорному пальто, Миколай Олександрович.

Від Миколи, мого найкращого друга дитинства, очкарика з кривими зубами, в ньому не залишилося нічого. Молодий чоловік зняв пальто, під яким виявився легкий білий светр, обтягуючий міцні біцепси. Я мимоволі замилувалася цієї широкої рельєфною спиною, але швидко відвела погляд. Це ж не пристойно.

Микола присів на диван поруч зі мною. У дитинстві дорослі завжди садовили нас на диван на якихось святах. Найчастіше всі святкування проходили саме в цій квартирі. Тьотя Люся дуже любила гостей і завжди приймала їх з розмахом. Застілля завжди проходило галасно, весело і довго. Ми ж, як діти, швидко втомлювалися і укладалися на дивані дивитися мультики, поки дорослі продовжували сидіти за столом.

- Привіт! - приємним низьким голосом сказав Микола. - Скільки років не бачилися!

- Та вже, чимало, - чомусь я починала червоніти.

На якийсь час за столом повисла незручна тиша. Після першого тосту вона трохи зменшилася. Моя мама все розпитувала Миколу про його нинішнє життя. Він без збентеження розповів, що вже давно живе в столиці. Спочатку було важко, працював офіціантом день і ніч, щоб вижити, адже оренда квартири в столиці в чималу копієчку влітала. Потім разом з другом вивчилися на програмістів, спочатку фріланс, пізніше відкрили свою фірму. Тепер фірма налічує вже 200 людей, працює з іноземними замовниками. Сам Миколай нарешті купив квартиру, але все ще не одружений.

Після другого тосту розмова за столом трохи пожвавилася. Батьки почали розповідати Миколі наші місцеві новини. І почалося «Ой, а пам'ятаєш сина Вальки? Ну, того, що з вашої паралелі», «Баба Зіна як завжди тримається молодцем» та інше.

Третій тост був за любов. Всі присутні дзвінко чокнулись і побажали один одному безмежного кохання. Ми з Миколою перезирнулися. Погляд Миколая більше не був глузливо-колючим при проголошенні цього тосту. Зараз на мене дивилися зелені очі серйозної дорослої людини. Дуже красивої, до того ж.

Я відволіклася на сирок на столі і випадково зачепила свою виделку. Вона по-зрадницькому впала під стіл. Я нагнулася за нею і в цей же час ми зіткнулися лобами з Миколаєм, який вирішив допомогти мені підняти столове приладдя. Торкаючись його руки, я знову зрадницьки почервоніла. Так, що зі мною не так? Це ж Микола, якого я знаю все життя! Чому ж він так приваблює мене зараз?

Коли шум за столом в цій маленькій квартирці став перманентним і чокатися вже не було сил, Миколай повернувся до мене і тихо сказав:

- Підемо прогуляємося?

- Пішли, - відповіла я, намагаючись вибратися з-за столу.

Зачепившись ногою за ніжку стола, я ледь не полетіла носом в салат. Дякуючи Богу, Миколай вчасно встиг мене підхопити, інакше була б я сьогодні з помідорно-огіркової маскою. Від дотику його рук моє тіло почало займатися. Я відчула, як напружилися мої соски. Батюшки-рідні, хоч би тільки він нічого не помітив!

Нарешті ми наділи пальто, щоб вийти із задушливого приміщення на вулицю. Батьки були не проти нашого виходу, вони звикли, що в дитинстві ми часто втікали кудись пограти.

Спускаючись сходами, я намагалася не впасти. Ще б пак, такі шпильки начепила! А сходи-то у нас відремонтовані були давно і подекуди вже знову потріскалися. Хотіла здивувати своїм виглядом - мовляв, подивися, як я тут у нас в провінції виглядаю. Але як полечу на три прольоту вниз в цій вузькій червоній сукні, то вже дійсно здивую.

Через кілька хвилин ми все ж безпечно спустилися на перший поверх. Я вже було хотіла виходити на вулицю, як Микола смикнув мене за рукав.

- Заглянемо? - він кивнув у напрямку підвалу.

Раніше це було наше улюблене місце, де ми проводили майже весь свій вільний час. Там був наш «будиночок» - будівельні ліси, давним-давно забуті кимось в глухому куті лабіринту. І все б добре, але сходи в підвал завжди були побиті. Навряд чи з роками щось змінилося.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍