Марісса Вольф - Син маминої подруги, Марісса Вольф

Тому я відповіла відмовою, з сумнівом дивлячись на свої шпильки.

- Хочеш, сходи один.

«Ми ж ще на«ти», здається» - промайнула думка в моїй голові.

- Ти коли там в останній раз була?

- У день, коли ти поїхав до столиці.

- Ну ось, значить ми там десять років не були, треба відвідати наше місце.

Не чекаючи моєї відповіді, Миколай підхопив мене на руки. Ммм, а поблизу його тіло виглядало ще апетитніше. Я миттю відвернулась, щоб не показати йому свою вельми недитячу зацікавленість. Тим більше, що хто-хто, а він мене точно знає, як свої п'ять пальців.

Хлопець акуратно доніс мене до кінця лабіринту і поставив біля напівзгнилих лісів.

- І варто було так напружуватися? - з сумнівом запитала я, вказуючи на поламаний «будиночок».

- Для тебе завжди варто, - сміючись відповів Колька. - Давай заліземо. Ти до себе, а я до себе.

У нашому будиночку його «кімната» була на першому «поверсі», тобто під лісами, моя - на «другому», тобто нагорі. Саме це він зараз і пропонував мені. Ага, зараз, так я і полізла в коротенькому міні на свій «поверх».

- Ні дякую. Я тут більше не живу, а по чужих хатах ходити не збираюся.

- Добре, - відповів Миколай і поліз по хиткій конструкції нагору.

Як вона не обвалилася, не розумію? Хм, а чому б тоді і мені побувати в його «кімнаті», якщо вже він вдерся в мою? Я зайшла в нижню частину споруди і озирнулася на всі боки. Все точно так само, як і було раніше.

Раптом пролунав тріск, і зверху, чіпляючись руками за боковини, на мене буквально впав Микола. Начебто цілий. Я допомогла йому піднятися.

- Ти як?

- Нормально. Тільки руку трохи зачепив.

- Покажи швидше.

- Так, ладно. Все в порядку, - сказав він, ховаючи руку за спину.

Я потягнулася за його рукою, і сама не помітила, як притулилася до його мускулистої грудної клітини. Через розстебнуте пальто я могла бачити кожен рельєф його шикарного тіла під тонким светром. У мене перехопило подих. Від побаченого і від того, що він міцно обняв мене здоровою рукою і пристрасно поцілував. Його язик витворяв чудеса. Такого блаженства від простого поцілунку я ніколи не отримувала. Миколай посунувся ще ближче, його рука сковзнула по моїй спині. У запалі пристрасті я не помітила, як сперлася на решту лісів, які одразу ж зламалися під нашим напором. Яким дивом ми залишилися живі, досі не розумію.

- Мабуть, доведеться все ж промити, - показав поранену руку Микола.

Рана була неглибокою, але в неї вже встиг потрапити пил з нашого «будиночку».

- Пішли до мене, - зітхнула я. - Чого батьків хвилювати?

 

Друзі,

вітаю у новій історії.

Обіцяю, що буде цікаво і гаряче.
Підтримайте мене, будь ласка, зірочками і коментарями.
Додавайте книгу у бібліотеку, щоб її побачило якнайбільше людей.

А також підписуйтеся на автора. Бо скоро у мене вийде ще одна нова книга на дуже сучасну тему ;)
 

Дякую, що ви зі мною! ❤️

З любов'ю,
ваша Марісса

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно