Бен Елтон - Знову й знову, Бен Елтон

електричним світлом, що падало на неї згори. Таке дрібне лице. Така дрібна жінка. Проте водночас і велика. Колись йому траплялося читати, що, виступаючи перед людьми, вона аж наче ставала вищою на зріст, заворожувала слухачів своїм звучним голосом і дошкульною дотепністю. Тільки-от цієї миті весь її уславлений розум нічим зарадити їй не міг. Стентон бачив, що губи у неї ворушаться. Що ж вона робила — сперечалася з напасниками? Намагалася розкрити їм очі, прибрати шори, вказати на те, що в їхніх діях відсутня елементарна логіка? Та ні, швидше за все, просто благала дарувати їй життя — справа так само безнадійна.

Навколо неї вирувала сила-силенна рук: вони шарпали її, штовхали, підносили до шибениці. Жити їй залишилось якусь хвилину, не більше.

Стентон відвернувся. Дивитись, як вона помирає, йому не хотілося.

І тут у нього в голові залунав голос. Голос Бернадет. Теплий голос із таким милим ірландським акцентом ніби нашіптував прямо у вухо: «Знаєш, це чудова жінка. Навіть не уявляю, хто б іще міг викликати в мене такий захват. Дуже розумна, дуже пристрасна, дуже відважна і роль відіграє дуже вагому».

Саме так сказала Бернадет тієї ночі, яку вони провели разом у Відні. Її уста були тоді так близько біля його, що майже їх торкалися. І тепер вона говорила далі: «Що ж це ти робиш, капітане Стентон з повітряно-десантного полку спеціального призначення? Невже так просто дозволиш, щоб ця безневинна й беззахисна жінка померла? Оце так поводяться британські солдати? Не забудь, що лінчують її через тебе! У тебе, чорт забирай, залишилася ще бодай дрібка честі чи ні?».

Вона таки мала рацію.

А тоді в друге вухо зашепотіла Кессі. Обидві жінки закликали його негайно братися за розум і до діла.

У нього в портмоне лежав лист від дружини: «Я ніколи не мала нічого проти, щоб вийти заміж за солдата. Бо знала: ти віриш у те, заради чого ризикуєш своїм життям».

Того чоловіка вона кохала. Хлопця, який робив те, що треба.

Дівчата мали рацію. Час зібратися й узятися до чоловічої роботи.

Стентон обернувся і заходився проштовхуватися вглиб натовпу. Зрештою, а що йому втрачати? Місію виконано, історія пішла новим руслом, його життя тепер належить лише йому і нікому іншому, а вчинки важать не більше й не менше за вчинки будь-кого з решти люду на цій планеті. Він вільний діяти, як сам собі вирішить, і має право ризикнути життям, щоб ні в чому не винну жінку не повісили зараз прямо на вулиці.

А якщо його спіткає така сама доля? Що ж, непоганий спосіб померти.

Часу в нього було небагато.

«Ворушися, чорт забирай, ворушися!» — кричав йому в одне вухо голос Бернадет.

«Швидше, Г’ю! Швидше! — підганяв його в друге вухо голос Кессі. — Її ж зараз уб’ють!»

Він то штовхав, то тягнув, то буквально прорубував собі шлях крізь юрбу, відганяючи відпрацьованими ударами тих, хто, собі на лихо, опинився в нього на дорозі й не зреагував одразу на його уривчасті команди. Знав із власного досвіду, що розлючений натовп хоч і небезпечний, проте водночас млявий і тупий, а тому рішуча людина здатна з ним упоратися — принаймні до певної міри. Люди розступалися практично тієї ж миті; гадали, без сумніву, що він квапиться долучитися до вбивства, і потай раділи, мабуть, що брудну роботу виконають інші, а вони просто тішитимуться виставою збоку, не беручи на себе жодної відповідальності.

Не минуло й пів хвилини, як Стентон дістався до самого осереддя колотнечі й тут-таки привернув до себе увагу.

— Поставити жінку на землю і відступити на крок назад, усі до одного! — крикнув він по-німецьки. — Ну, я кому сказав?! Облишити і відступити, вже!

Голос у нього був сильний. Звучний. Владний. Голос, який звик віддавати накази і звик, що ці накази виконують. Молодики, які, несамовито вирячивши очі, вчепилися у жінку, що знай намагалася вирватися з їхніх рук, завмерли на місці. Тут панувало масове божевілля і повний параліч особистої волі; всіх з головою затопила хвиля лютої ненависті. Стентонове тверде, цілеспрямоване втручання було наче палка, встромлена раптом поміж спиці колеса, що досі шалено крутилося і лише набирало обертів.

Він знову ступив уперед, проштовхуючись до самого стовпа, який мав стати шибеницею для Рози Люксембург.

А там поставив ногу на основу того стовпа, одною рукою схопився за нього, підтягнувся, щоб його краще бачили, і крикнув:

— Ця жінка — член легальної політичної партії! Жодних доказів, які пов’язували б її з убивством імператора, немає! А якщо хтось такі докази має, то нехай учинить з ними так, як велить закон!

Йому майже вдалося. Слово «закон» подіяло на всіх, мов удар. То було покоління студентів, яких професори мали право карати фізично за найменшу провину. Вони виховувалися у середовищі прусської військово-соціальної культури, а тому дисципліна і послух були для них поняттями майже релігійними. Відтак кільце люті, що стискалося навколо Стентона й Рози Люксембург, трохи відступило, інстинктивно скорившись новому лідеру, який хтозна-звідки й узявся.

На жаль, серед студентів знайшовся один хлопець, який теж тією чи іншою мірою претендував на право вважатися лідером, а тому поступатися не збирався.

І Стентон побачив молодика у студентському кашкеті, який виступив уперед і підвів на нього очі. Ліхтар добре освітлював згори його обличчя. Холодні, бляклі очі. На щоках — характерні для запеклих дуелянтів рожеві шрами. Явний нащадок аристократів, прусський юнкер до самих підборів своїх високих чобіт, який також звик, щоб йому корилися.

— А ти хто в біса такий? — владно поцікавився він.

Перш ніж відповісти, Стентон зістрибнув на землю, проте й далі височів над молодим студентом.

— Я — той, хто не дає тобі зробити дуже серйозну помилку, синку, — сказав він, нахилившись мало не впритул до обличчя свого супротивника.

То був хід сміливий, але за тих обставин не надто ефективний. У 2025-му, з таким самим дитям привілейованих класів, зарозумілим хлопчаком-аристократом, який би теж ліниво розтягував слова і протестував, бо йому, бачте, не дали поцюняти прямо на вулиці після оксбриджського студентського балу, це, може, й спрацювало б. Але молодик перед Стентоном був вихований на аристократичних принципах, що кувалися ще у дев’ятнадцятому столітті, й поступитися міг тільки тому, кого вважав собі рівнею.

— Це ж соціалістка, брудна польська шльондра! — крикнув він Стентонові в лице. — Вона вбила кайзера, і ми зараз розберемося з нею раз і назавжди. Будеш нам заважати — розберемося і з тобою.

Тепер лідерів було вже двоє, і натовп, звісно,