Бен Елтон - Знову й знову, Бен Елтон

Насправді, спало йому на думку, він мав би бути цим видовищем цілком задоволений. Усе йшло так, як і задумали хроносити; власне, його й відрядили сюди спровокувати саме такий перебіг подій. Німеччина, яка повернула проти себе самої, Німеччина, яка більше не прагне чужої крові, бо запрагла своєї. Він мовби на власні очі бачив у себе за плечем МакКласкі: ось вона, пишаючись своєю проникливістю, безжально щириться і хихоче: «От бачиш! Історію роблять люди! А цього конкретного разу — ти, Г’ю! Кілер-одинак, який розвернув історію навспак! Змінив світ! Одна куля — і Німеччина вирушає у майбутнє абсолютно іншою, новою дорогою! Тепер час та натхнення вдертися, наприклад, до Бельгії з’явиться у цього наброду не скоро. Вони вчепляться в горлянки одне одному і нічим більше особливо не перейматимуться».

І, ніде правди діти, певною мірою побачене Стентона таки порадувало. У перші години після успішного замаху на кайзера план хроноситів працював, мов годинник. Того дня якісь там загарбницькі війни не спали б на думку жодному німцеві. Вони мали з ким зводити рахунки й удома.

Тож британську армію він урятував. Урятував усю молодь Європи і не тільки. Поки що, одначе, картинка око не тішила. Принаймні не у Берліні.

— Червона Роза! Червона Роза! — злостиво скандувала юрба.

Слухати жменьку безіменних бородатих інтелектуалів-ліваків, яких і між собою не розрізниш, ніхто не хотів. Їм потрібна була окраса програми, головне чуперадло, відьма-революціонерка. Польська шльондра. Роза Люксембург, яку багато хто шанував, але більшість люто ненавиділа. Номінально — все ще соціал-демократка, проте добре відома як непримиренна радикалка і запекла противниця правлячих кіл держави з династією Гогенцоллернів на чолі.

Авжеж, їм потрібна вона, але дідька лисого вони її отримають, думав Стентон. Усе ж таки Роза Люксембург — жінка дуже розумна, а щоб з’явитись ось так перед цим натовпом, треба бути хіба що самогубцем психованим, не інакше.

І тут, на превеликий подив Стентонові та й усім решта теж, саме так вона і вчинила. З-поміж людей, які скупчилися у глибині помосту, виокремилася постать і, накульгуючи (наслідок перенесеної у п’ятирічному віці хвороби), рішуче вийшла на середину.

То була невисока, скромно одягнута жінка. Кремова спідниця, біла блузка, чорна краватка, простенький капелюшок пастельної барви — якої саме, Стентон у світлі вуличних ліхтарів розрізнити не міг. Одначе, на відміну від інших на помості, чорної жалобної пов’язки на руці в неї не було. Натомість вона виклично пов’язала собі через плече червоний шарф.

На мить усі аж притихли, вражені так само, як і Стентон: невже ця жінка справді зважилася на такий крок попри те, що багато хто в натовпі прагнув її крові? І власне цією хвилевою тишею вона й скористалася, щоб її почули. Жодного рупора не мала, проте давно вже звикла виступати перед публікою і голос мала гучний та виразний, добре чутний принаймні у перших рядах.

— Друзі! — крикнула вона. — Дякую, що долучилися до нас на цьому мітингу. Попрошу хвильку уваги, бо хочу дещо вам пояснити. Покійного імператора я вважала деспотом, це правда, але…

Продовжити їй не дали.

Далі, зрозуміло, мало йти засудження вбивства деспота, але сказати цього вона вже не змогла. Натовп ураз кинувся вперед, усі як один, наче звір на здобич. Квола лінія оборони з партійних працівників та робітників розсипалася вмить, і студентський авангард опинився на помості, перш ніж у когось з’явилася бодай найменша нагода звідти втекти. Погромники відразу пустили в діло кийки і кинулися на вражених підстаркуватих бороданів, яких намагалися вивести у безпечне місце вірні прибічники.

У будівлю полетіли цеглини й каміння, почувся дзенькіт скла, що розліталося на друзки. Де ж поліція, запитував себе подумки Стентон. Та у поліції, безперечно, були тієї ночі справи важливіші, ніж рятувати жменьку соціалістів від доброї прочуханки, на яку ті, байдуже, винуваті чи ні, давненько вже заслужили. Коли почалася сутичка, Стентон згубив Розу Люксембург з очей і тепер лише сподівався, що вона зуміла повернутися в будинок. Справді, її відданість принципам, байдужість до небезпеки та відвага викликали захоплення. Не хотілося б, щоб оскаженілий натовп роздер цю жінку на шматки. Поза тим, і Бернадет про неї високої думки. Він мав усе ж надію, що їй пощастило вибратися.

А тоді її побачив.

Полонену. В руках у юрби. Наче якийсь згорток, Розу Люксембург просто передавали над головами, несли у саму гущу натовпу. Геть безпорадну, ніби мишу, що потрапила в лапи котячій зграї.

І тягнули прямісінько до вуличного ліхтаря.

Стривайте, вони ж не лінчувати її збиралися?

Атож, власне: лінчувати. І не збиралися, звісно, а якраз це й робили: лінчували. Колективна істерія замкнулася на собі. Юрба, як то зазвичай буває, заводила сама себе. Якщо вихопити зараз із цього натовпу окремого індивіда, здогадувався Стентон, відвести його набік і спокійно запитати, чи справді він хоче зробити те, що, властиво, вже робить: повісити людину без суду і слідства, фактично, скоїти прямо на вулиці холоднокровне вбивство, — то більшість ось цих консервативно налаштованих молодиків від такого наміру майже напевне відхрестилася б. Але разом, об’єднані спільним божевіллям, радістю та, звичайно, анонімністю, вони були глухі до будь-яких аргументів, навіть якби комусь стало відваги такі аргументи висловити.

Крім того, жертва їм трапилася досконала.

Їхнього імператора вбив якийсь соціаліст, а вона — найвідоміша у Берліні соціалістка.

Жінка. Іноземка. Революціонерка. Та ще й єврейка.

Хто з-поміж верстви німецьких юнкерів уважав, що повісити єврея — аж такий уже злочин? На якусь сотню миль східніше їх вішали просто так, для розваги.

Встояти годі.

Стентон не вірив своїм очам. Упорядковані й самовдоволені, електрифіковані й помережані трамвайними лініями вулиці, якими він захоплювався ще зовсім недавно, того ж таки дня, моторизована мережа доставки Kaffee und Kuchen, кави та тістечок, якій заздрив увесь світ, артерії славного Weltstadt-а, першого «світового міста», буквально за кілька годин перетворилися на джунглі.

Крові, щоправда, жадали не всі. Дехто дивився на те, що діялося, стурбовано, з острахом, вражений тим, як стрімко розвивалися події. Проте в епіцентрі бурі натовп обернувся на справжнє багатоголове страховисько, об’єднане спільною метою. Стентон побачив, як через перекладину ліхтарного стовпа перекинули мотузку. Електричний ліхтар, цей яскравий символ упорядкованої та прогресивної нації, вмить перетворили на шибеницю, що мала послужити найбільш ницому та первісному з людських інстинктів — жадобі крові.

Йому впало в око обличчя жертви, яке то білішало, то темнішало, бо та пручалася, викручувалася, поверталася туди-сюди під різким