Ісабель Альєнде - Японський коханець

більше не говорила, а тільки дрімала, важко дихаючи, наче стомлений собака, і прощаючись з життям. «І жити важко, і помирати», — подумала Ірина. Лікар запевняв, що жінка не відчуває болю, бо вся нашпигована знеболюючими.

Нарешті гамір, що долинав ззовні, затих. Палата стояла занурена в напівтемряву, хоча коридор освітлювали потужні лампи й голубі екрани комп’ютерів на посту медичних сестер. Гул кондиціонера, важке дихання Альми та зрідка кроки й приглушені голоси за дверима були єдиними звуками, що долинали до Ірини. Їй дали плюшову ковдру й диванну подушку, щоб вона могла вмоститися якнайзручніше, але спати, сидячи на стільці в душній палаті, було неможливо. Дівчина сіла на підлогу й, притулившись до стіни, стала думати про Альму: ще три дні тому це була пристрасна жінка, яка помчалася на повній швидкості, щоб зустрітися з коханцем, а тепер вона помирала, лежачи на смертному одрі. Прокинувшись на якусь мить і перш ніж знову поринути в одурманюючий сон, Альма попросила напомадити їй губи, бо Ітімей прийде по неї. Ірина відчула неймовірну полегкість, її огорнула хвиля любові до цієї фантастичної старої, ніжність онуки, дочки, сестри, подруги, а по щоках і шиї дівчини текли сльози. Ірина хотіла, щоб Альма померла миттєво й звільнилася від мук, і водночас — щоб Альма ніколи не помирала, щоб її понівечені органи й поламані кості якимось дивом стали на свої місця, щоб жінка ожила й вони разом повернулися до Лак-хаузу й знову жили так, як досі. Ірина приділятиме їй більше часу, не залишатиме її саму, поспитає в неї всі її секрети, знайде їй нового кота, точнісінько такого, як Неко, і подбає, щоб вона щотижня отримувала свіжі гарденії, не кажучи, хто їх надсилає. Всі, кого дівчина втратила в цьому житті, були тепер з нею, намагаючись розрадити її в горі: землистого кольору дід з бабою, Жак Девін зі своїм топазовим скарабеєм, старики, померлі в Лак-хаузі за останні три роки, Неко з вигнутим хвостом і втішливим нявчанням, навіть її матір, Радміла, якій вона вже все пробачила, але про яку багато років нічого не чула. Їй хотілося, щоб у цю мить поруч був Сет, і вона могла познайомити його з тими, кого він не знав, і відпочити, спершись на його руку. Ірину охопив сум, і вона заснула, скулившись у кутку. Не чула, як до палати заходила медсестра, яка постійно контролювала стан Альми, поправляла їй крапельницю, міряла температуру й тиск, давала знеболюючі препарати.

В найтемнішу годину ночі, загадкову годину, коли час стає зовсім тонким, і розсувається завіса між цим світом і світом привидів, нарешті прийшов той, кого Альма чекала. У своїх пантофлях він увійшов так тихо, що Ірина б не прокинулася, якби не хрипкий зойк Альми, яка відчула його близькість. Іті! Він стояв біля ліжка, схилившись над нею, але Ірина, котра бачила тільки профіль, упізнала б його де завгодно, будь-якої миті, бо також чекала на нього. Він був такий самий, як вона уявляла, коли роздивлялася портрет у срібній рамці — середнього зросту, з міцними плечима, шорстким сивим волоссям, зеленуватою в світлі монітора шкірою і шляхетним спокійним обличчям. Ітімей! Їй здалося, що Альма розплющила очі й повторила його ім’я, але дівчина не була певна цього й зрозуміла, що в цю мить прощання їх слід залишити наодинці. Вона обачно підвелася, щоб не потурбувати їх, і вислизнула з палати, причинивши за собою двері. Зачекала в коридорі, пройшлася туди-сюди, щоб розім’яти затерплі ноги, випила два стакани води з балону коло ліфту, потім повернулася на свій пост біля Альминих дверей.

О четвертій ранку з’явилася чергова медсестра, дебела негритянка, що пахла духмяним хлібом. Ірина заступила їй путь. «Будь ласка, нехай вони ще трохи побудуть самі», — попросила й почала плутано розповідати про коханця, який прийшов, щоб бути разом з Альмою на останньому відтинку її життя. «Не треба їм заважати». «О цій порі відвідувачів немає», — заперечила медсестра й, відсторонивши Ірину, розчахнула двері. Ітімей пішов, наповнивши повітря в палаті своєю відсутністю.

Альма пішла разом з ним.

Рідні чатували біля Альми кілька годин у будинку в Сі-Кліффі, де вона прожила майже все життя. Проста соснова труна стояла в їдальні, освітлена вісімнадцятьма свічками в тих самих масивних срібних менорах, які родина запалювала в дні традиційних свят. Беласко, які взагалі не надто відзначалися побожністю, дотрималися обряду відповідно до настанов рабина. Альма не раз казала, що хоче відправитися з ліжка одразу на цвинтар, без жодних церемоній у синагозі. Дві співчутливі жінки з Хевра кадіша[36] обмили та вбрали тіло в скромний саван з білого полотна без кишень, що символізує рівність усіх перед смертю та зречення матеріальних благ. Ірина непомітною тінню стояла позаду Сета, приголомшеного болем, ошелешеного несподіваним відходом своєї невмирущої бабусі. Хтось із родини стояв поруч із нею, бо треба було дати час духові відокремитися й попрощатися з тілом, доки надійде мить везти небіжчицю на цвинтар. Квітів не було, адже вони вважаються чимось легковажним, однак на цвинтар, де рабин прочитав коротку молитву «Даян хаемет»[37], Ірина прихопила гарденію. Труну опустили в яму поруч з могилою Ісака Беласко, і коли рідні наблизилися, щоб кинути жменьку землі, Ірина зронила гарденію на труну своєї приятельки. Того вечора почалася шіва, семиденна жалоба за небіжчицею. Несподівано Ларрі й Доріс попросили Ірину залишитися з ними, щоб розрадити Сета. Як і інші члени родини, Ірина прикріпила на грудях клапоть подертої тканини — символ жалоби.

На сьомий день, прийнявши всіх відвідувачів, які щовечора тяглися до будинку, щоб висловити співчуття, родина Беласко ввійшла в звичний ритм, і кожен повернувся до своїх справ. Через місяць після похорону вони запалили на честь Альми свічу, а через рік влаштували скромну церемонію, встановивши на могилі табличку з її іменем. На той час більшість знайомих уже рідко згадували її; Альма залишалася живою у своїх тканках, у невідступних спогадах внука Сета й у серцях Ірини Базілі та Кірстен, котра так ніколи й не збагнула, куди поділася її подруга. Під час шіви Ірина й Сет нетерпляче чекали появи Ітімея Фукуди, але минули сім днів, а той так і не з’явився.

Після традиційної жалоби Ірина передусім поїхала до Лак-хаузу по Альмини речі. Ганс Фойгт дав їй кілька днів відгулів, але невдовзі вона мусила повернутися на роботу. Помешкання стояло таке, як його залишила Альма, бо Лупіта Фаріас не хотіла там прибирати, поки рідні не заберуть речей небіжчиці. Нечисленні меблі, придбані колись не так для