Ісабель Альєнде - Японський коханець

Альма Беласко й Ірина Базілі, різні за віком, походженням, соціальним станом — не мали б ніколи зустрітися. Однак доля (чи воля письменниці) звела їх одного дня в інтернаті для літніх людей у Каліфорнії. Ця зустріч зумовила низку подій, які наче розсунули часові та географічні межі, відбуваються у різних куточках світу сьогодні й у минулому.
«Японський коханець» Ісабель Альєнде, як і інші її твори, не відпускає читача до останньої сторінки, зворушує і зачаровує, дивує і приголомшує, магія слів зі сторінок книжки просякає в реальне життя тих, хто її читає.
Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна переви­да­ва­ти, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

Ісабель Альєнде

Японський коханець

Спинися, тінь безжального кохання,

лик чарівний, який я так люблю,

мара — я вмру за неї без жалю,

солодкий сон — мотив мого страждання.

Хуана Інес де ла Крус

Лак-хауз

Ірина Базілі влаштувалася на роботу в Лак-хаузі, що на околиці Берклі, в дві тисячі десятому році — двадцятитрирічна і майже позбавлена ілюзій, бо з п’ятнадцяти літ маялася по світу, змінюючи міста й роботу. У неї і в гадці не було, що тут, у цьому інтернаті для людей похилого віку, вона знайде чудову роботу й упродовж наступних трьох років почуватиметься такою ж щасливою, як у дитинстві, перш ніж її доля пішла шкереберть. Заснований у середині 1900-х з метою надання притулку незаможнім старикам інтернат Лак-хауз хтозна чому одразу привабив прогресивних інтелектуалів, рішучих езотериків та посередніх митців. Із часом інтернат багато в чому змінився, але внески кожного пожильця і далі відповідали його грошовим надходженням, що теоретично давало змогу дотримуватися певного соціального та расового розмаїття. На практиці ж усі вони були білими представниками середнього класу, а розмаїття полягало в незначних відмінностях між вільнодумцями, шукачами духовних шляхів, соціальними та екологічними активістами, нігілістами й нечисленними хіпі, незначна кількість яких досі мешкала біля затоки Сан-Франциско.

Під час першої зустрічі директор закладу Ганс Фойгт пояснив Ірині, що вона надто молода для такої відповідальної посади, але — з огляду на необхідність швидко заповнити вакансію у відділі адміністрування та допомоги — її можуть оформити тимчасово, поки знайдуть відповідного працівника. Ірині спало на думку, що те саме можна було б сказати й про нього: директор скидався на щокатого хлопця з ранньою лисиною, для якого посада керівника цього закладу була вочевидь зависокою. Згодом дівчина пересвідчилася, що зовнішність Фойгта на певній відстані та ще й при тьмяному світлі оманлива, бо насправді йому вже виповнилося п’ятдесят чотири роки, і він виявився чудовим адміністратором. Ірина запевнила його, що брак знань компенсує досвід роботи зі стариками, набутий нею на батьківщині, в Молдавії.

Сором’язлива усмішка претендентки розчулила директора, і той навіть забув спитати рекомендаційного листа й почав перераховувати пов’язані з посадою повинності, які взагалі-то можна було окреслити кількома словами: полегшувати життя пожильців другого та третього рівнів. Пожильцями першого рівня, які пробували незалежно, наче квартиранти, в будинку з помешканнями, Ірина не мусила опікуватися, так само як і четвертого, доречно названого «Раєм», бо тамтешні мешканці чекали переселення на небо, здебільшого дрімали й не потребували її послуг. Ірина повинна була супроводити стариків на консультації до лікарів, адвокатів та бухгалтерів, допомагаючи їм заповнювати медичні й податкові картки, ходити з ними за покупками та в інших справах. Єдиний її зв’язок із мешканцями «Раю» полягав у організації їхніх похорон, причому — як зазначив Ганс Фойгт — у кожному конкретному випадку вона отримуватиме детальні інструкції, оскільки бажання помираючих та їхніх родичів не завжди збігаються. Серед пожильців Лак-хаузу були представники різних конфесій, і зазвичай похорон перетворювався на доволі непросту екуменічну церемонію.

Ганс Фойгт пояснив їй також, що лише службовий персонал — доглядальниці та медсестри — зобов’язаний носити уніформу, проте для решти працівників існують неписані правила щодо вбрання; критерієм тут виступають поважання й добрий смак. Приміром, футболка із вибивної тканини із зображенням Малкольма Х, в яку вирядилася Ірина, абсолютно недоречна в їхньому закладі, пишномовно заявив він. Насправді на футболці був зображений не Малкольм Х, а Че Гевара, проте Ірина не стала цього уточнювати, здогадавшись, що Ганс Фойгт поняття зеленого не має про партизана, якого через півстоліття після його епопеї і далі обожнювали на Кубі та купка радикалів у Берклі, де вона мешкала. Футболка, за яку дівчина віддала два долари в крамниці вживаного одягу, була майже новою.

— У нас заборонено палити, — попередив директор.

— Я не палю і не п’ю, містере.

— Ви маєте добре здоров’я? Це важливо, коли опікуєшся стариками.

— Так.

— Є щось таке, що я повинен знати?

— Я обожнюю відеоігри та фантастику. Знаєте, Толкіна, Ніла Геймана, Філіпа Пулмана. А ще я підробляю, миючи собак, але це забирає небагато часу.

— Що ви робите на дозвіллі, то ваша справа, дівчино, але на роботі ви не повинні відволікатися.

— Авжеж. Знаєте, містере, якщо ви дасте мені шанс, то самі побачите, що я вмію добре поводитися зі старшими людьми. Ви не пошкодуєте, — мовила з удаваною самовпевненістю.

Завершивши співбесіду, директор показав їй приміщення, де знайшли прихисток двісті п’ятдесят осіб, середній вік яких становив вісімдесят п’ять років. Лак-хауз був розкішною власністю одного шоколадного магната, який подарував її місту й залишив щедру пожертву на її фінансування. Заклад складався з головного корпусу — невеличкого претензійного палацу, де містилися службові кабінети, приміщення загального користування — бібліотека, їдальня та майстерні, а також низки симпатичних будиночків, які чудово гармонували з парком — на перший погляд диким, але насправді добре доглянутим бригадою садівників. Оселі з осібними помешканнями і ті, в яких селилися пожильці другого та третього рівнів, сполучалися між собою за допомогою просторих критих галерей, якими можна було пересуватися на візках попри примхи погоди; до того ж їхні засклені бічні стіни давали можливість милуватися природою, а це найкращий бальзам од смутку в будь-якому віці. «Рай» — бетонна будівля, що стояла віддалік од решти — дисонував би з іншими спорудами, якби не був увесь обвитий плющем. Бібліотека й гральний зал залишалися відчиненими о будь-якій порі; салон краси мав гнучкий графік роботи, а майстерні пропонували найрізноманітніші заняття від малювання до астрології тим, хто досі чекали від життя якихось несподіванок. У крамниці забутих речей (про це сповіщав напис на дверях) порядкували волонтерки, які продавали одяг, меблі, коштовності та інші скарби, чиї власники відмовлялися від них або померли.

— У нас першокласний кіноклуб. Сеанси відбуваються тричі на тиждень у бібліотеці, — озвався Ганс Фойгт.

— І які це фільми? — поцікавилася Ірина, в глибині душі сподіваючись почути, що то картини про вампірів і фантастичні стрічки.

— Відбір фільмів здійснює спеціальний комітет; вони віддають перевагу детективам, а надто стрічкам Тарантіно. Тут певною мірою захоплюються насильством, але ви не бійтеся, вони розуміють, що це гра й актори, живі-здорові, з’являться згодом в інших фільмах. Це такий собі вихлопний клапан. Чимало наших пожильців мріють когось убити, зазвичай родичів.

— Я теж,— не замислюючись, відреагувала Ірина.

Ганс Фойгт вирішив, що дівчина пожартувала, й вдоволено засміявся; почуття гумору в підлеглих він цінував