Лариса Підгірна - Полювання на чорного дика

в руках замість зброї лише пляшка коньяку і дві склянки, — пояснив Швед. — А раптом, самі ж кажете, нас перестріне на цій стежці дикий кабан? Чим накажете його застрелити?

— Так… ризик є, — погодився Шелленберг, — повертаймося. Однак, друже мій, ви — не мисливець. Як і я, до речі, хоч і намагаюся це приховати.

Маркові одразу в пам’яті сплив знімок, — той самий, який він побачив на столі Корнуелла. На ньому Шелленберг красувався у традиційному мисливському костюмі.

— Чому ви так вирішили? — поцікавився Марко. — Дедукція Шерлока Голмса? Ну хоч британського детектива, пане Шелленберг, залиште нам!

— Ні, ні, дедукція тут ні до чого, — хитнув головою Шелленберг, — і, звісно, жодних намагань присвоїти собі лаври детектива з Бейкер-стріт, — лукаво усміхнувся він. — Так, я читав містера Конана Дойла. А ви, Алексе, вживаєте, неприпустимі для мисливця, — у всякому разі, для німецького мисливця, — слова, як-от «дикий кабан» чи «застрелити»… Це видає наше з вами неприпустиме дилетантство.

— А як має бути правильно?

— Бачите, — зі знанням справи протягнув Шелленберг, — німецький мисливець ніколи не говоритиме отак просто «олень» чи «дикий кабан». Він скаже — червона дичина або, відповідно, чорна дичина. Також слова «застрелити», «вбити» чи «поранити» теж під мисливське табу підпадають. Звіра можна «покласти», «добути» чи «проґавити».

— Що ж… Кожна справа має свою специфіку, — розвів руками Швед. — Чи не нам знати про це…

— Ви розумієте, — продовжував Вальтер, — у моєму, суто професійному колі, Алексе, хто не мисливець — той слабак. Тому я, хлопець, що виріс серед пінькання роялів (їх виготовляли і настроювали на фабриці мого батька), мусив з нуля навчатися духу, щоби бодай виглядати достойно серед справжніх знавців цієї шляхетної розваги.

Марко з розумінням хитнув головою.

— От вам і відповідь, наскільки сьогодні у нас міцний зв’язок із нашими предками, для яких полювання було хлібом і самим життям.

— Такі тоді були часи, — мовив Вальтер. — Дві наші незалежні і горді нації торували собі шлях серед непрохідних європейських лісів луком і мечем, аж поки не витворили кожна свою державу. Ще раз прошу вибачити мою необачність… я справді замріявся, — мовив він. — Повертаймося!

— Так, — погодився Швед, — наші дами, безумовно, вже зачекалися нас, мабуть, хвилюються.

— Але повірте, ваше товариство, Алексе, мене тішить неймовірно, — продовжував Вальтер. — Особливо тепер, коли у нашому світі усе таке хитке і непостійне… А тут ми, гідний взірець для усіх тих переговорників із Фюрербау, германець і англосакс, прогулюємося лісовою стежиною й обговорюємо прості чоловічі радощі, як-от полювання… Було б прикро, якби кілька днів тому у Фюрербау дві наші великі нації не зрозуміли одна одну… — додав Шелленберг, виразно поглянувши на Марка. — Домашня сварка не повинна переростати з хатньої у великі чвари. До того ж коли це на руку третій силі…

— Третій силі? — перепитав Марко. — Ви ж не вважаєте Чехословаччину третьою силою? Особливо тепер, коли німецькі війська…

Шелленберг гмикнув.

— Звісно, ні, Алексе! І ви занадто розумні, щоб не зрозуміти, про що я веду мову. Я про іншу «третю силу». Про російських варварів, які тільки і чекають, щоб потішитись видовищем, коли наші братні народи — германці й англосакси — почнуть чубитися поміж собою…

— Так. То була б печальна картина, — погодився Швед, — але, вже пробачте мені, Вальтере, я журналіст, і часом до рук потрапляє така інформація… ознайомившись із якою складається враження… Ще раз пробачте за некоректність… що фюреру попри все не така вже й огидна ідея дружби зі Сталіним, а в його обличчі і з усім російським варварством…

Шелленберг глибоко вдихнув і повернувся до Марка, пропонуючи знову наповнити склянку коньяком.

— Алексе, усе це велика політика. Гра, у якій кожен за себе… Та якщо Німеччина має обирати собі друзів, то, безумовно, Велика Британія ближча німецькому серцю. З багатьох причин, Алексе! І наша спільна історія — міцне підґрунтя, на якому ми можемо будувати спільне майбутнє.

Шелленберг якось невпевнено озирнувся навкруги, немов видивляючись, чи за сусіднім стовбуром їх ніхто не підслуховує.

— Розумієте, Алексе… Я скажу вам одну правдиву річ. Фюрер усе частіше діє занадто різко. І грубо. Що і не дивно. Він не художник-аквареліст. Він людина війни, і тому не звик до реверансів. Але його мали б урівноважувати більш помірковані радники. Ті, які окрім жаги перемог і крові — своєї і чужої — ще й здатні бачити напрямок і те, заради чого слід її лити. Та коли благом Німеччини можна виправдати будь-які бздури… — розвів Вальтер руками. — На жаль, скажу я вам, найближче оточення Гітлера не є інтелектуалами та інтелігентами. Здебільшого великі амбіції фюрера приваблюють кривавих м’ясників і фанатиків, які схиляють його до ще більш кардинальних кроків. Вони віддані, вони слухняні, проте часто дають фюреру погані поради. І це йому шкодить. Ба навіть більше, це шкодить усій Німеччині. І коли ти це усвідомлюєш… Ось чому так погано бути солдатом, що уміє думати, Алексе… — зітхнув Шелленберг.

Марко ковтнув коньяку. Замислено зірвав листок папороті, розтер поміж пальцями і вдихнув густий трав’яний аромат. Пауза була потрібна, аби показати співрозмовнику, що він почув його. Ба більше, — зрозумів.

Якщо Вальтер вирішив промацати його, то ось це воно, почалося.

— Ви говорите небезпечні речі, гере оберштурмфюрер! — проказав нарешті Марко, коли далі тягнути паузу було вже неможливо. — Звісно, мені як англосаксу лестить таке ваше розуміння ситуації. Але ви…

— Я ж не говорю про це усім підряд! — відповів Шелленберг.

— Ви наражаєте себе на небезпеку. Якщо це, звісно, не якась гра, затіяна спеціально для мене.

Шелленберг похитав головою.

— Алексе… Часом, усвідомлюючи всю небезпеку, в яку крок за кроком вступає моя країна, і не маючи змоги поділитися своїми думками ні з ким, аби не бути сприйнятим за малодушного чи й того гірше, за зрадника, я розмовляю сам із собою, отак прогулюючись у лісі… Сьогодні, на щастя, тут є ви. Ми розмовляємо відкрито, навколо ні душі, ніякого прослуховування чи людей… як, скажімо, на галявині… Завтра ви поїдете — кажу це абсолютно гіпотетично, і мої слова залишаться тільки словами. Ви ж, сподіваюся, не з тих журналістів, які заради сенсації зливають дружні приватні розмови?

— Звісно, ні, Вальтере. До того ж я розумію, ціна цієї розмови…

— Так от, — продовжив Шелленберг, — цих кількох років для мене було достатньо, щоб усвідомити одну важливу річ: якщо Німеччина втратить Велику Британію як союзника, нас зжеруть. Одного за одним.

Спочатку Німеччину, потім Англію. Сталін — наш спільний ворог. А фюрер… він веде не туди.

— Але ж, зауважу… Сталіна не було у Мюнхені, — похитав головою