Лариса Підгірна - Полювання на чорного дика

крислатим дубом починався справжній лісок, куди від маєтку вела простора, добре втоптана стежина. Вочевидь, у теплу пору року пікніки за потреби влаштовували подалі від маєтку. Чи, може, лісок слугував для якихось інших цілей?

Ця віддалена від Мюнхена вілла (яка точно не могла належати Вальтеру Шелленбергу) могла слугувати для Шелленбергового відомства будь-чим, у тому числі й для ув’язнення чи катувань, як і цей чудовий лісок — місцем для розстрілів.

За ними, звісно, можуть спостерігати, їх можуть прослуховувати. Усі ці милі літні, респектні люди, що, на перший погляд, просто виконують свою роботу…

А для чого інакше затівати гостину у такому місці? Однак Вальтер міг подати своєму начальству саму ідею наведення контактів із британським журналістом так, як йому було потрібно й вигідно, тож прослуховування могло й не бути… Поки що…

Шелленберг прихопив із собою пляшку та дві склянки і повільним кроком вони обидва рушили стежиною. Маркс мимоволі озирнувся. В Елізабет він був упевнений. Вона прекрасно розуміє, у якій ролі виступає французька гостя і не скаже тій нічого зайвого. Головне її завдання — морочити Шанель голову і не відступати у розмові далі від парфумів, капелюшків і французької моди.

Щоб втрапити у «тональність» Вальтера, Швед знову озирнувся і з удаваним полегшенням зітхнув, наче здихався набридливого тягаря.

— Жінки… — і собі зітхнув Шелленберг, простягаючи Маркові склянку з коньяком. — Вони, наче жорна, перетворюють нас на борошно. Вони мелють, і ми слабнемо.

— Так і є, пане Шелленберг. Це точно. Щодо моєї дружини, я б сказав інакше: і з собою мене не бери, і вдома мене не залишай. Але ви… я так розумію, ви не пов’язані шлюбом із мадемуазель Шанель…

Вальтер сумно усміхнувся.

— Звісно, ні. Габі моя давня і добра подруга. Нас познайомив із нею у Парижі один мій друг-дипломат.

І відтоді ми час від часу бачимось. То тут, то там… Ну, ви розумієте… Габріель каже, що я її надихаю.

— А хіба це не так? Моя дружина має кілька дрібничок від Шанель. То справді зроблено натхненно.

— Он як воно усе пов’язано! — усміхнувся Вальтер. — Ну, що ж… можливо. Але більше вона надихає мене. Як-от сьогодні, — він зупинився. — До речі, Алексе, запросити вас із дружиною на пікнік було цілковито ідеєю Габріель. Я лише підтримав її пропозицію. І зізнаюся відверто — уперше не мав нічого проти.

— Пропозиція і справді чудова. Не щодня випадає нагода побувати на пікніку у товаристві…

— У… моєму товаристві — маєте на увазі? — перепитав Шелленберг. — Так, Алексе, на пікніки я вибираюся вкрай рідко. Але завдяки службі я маю певні преференції… хоч і користуюся ними так само нечасто. Ви ж не думаєте, що цей розкішний маєток міг би належати мені?

— Не хочу видатися нелюб’язним, Вальтере, але ні, не думаю… Та й навряд чи у вашій установі прихильно ставляться до преференцій, — проказав Марко таким самим спокійним тоном. — Не заради ж гостини на відомчій віллі ви завернули мене з дружиною… і наказали… гм-м-м… запросили нас сюди…

— О-о-о, ні, ні! Не потрібно сумніватися у моїй щирості, — промовив Шелленберг. — Так, визнаю: стався приємний збіг обставин, яким я просто не міг не скористатися. Той випадок, коли на небі, як кажуть, просто парад планет: конференція у Мюнхені, Габріель у Мюнхені, і ви з дружиною — у Мюнхені. До того ж, як ви знаєте, Алексе, мені було доручено опікуватися вами. Тож я справді щиро демонструю вам та вашій чарівній дружині традиційну баварську гостинність. Як бачите, жодних підступів! Окрім усього іншого, ви з дружиною були найприємнішими гостями нашого фюрера.

— Тобто?

— Ну… — розвів руками Шелленберг, — жодних примх, вимог, невдоволення… Ви б знали, що витворяли інші ваші колеги-журналісти… Французи, наприклад! Особливо французи! Дітріх доповідав мені, що то були просто нестерпні люди.

— Дітріх? Ваш ад’ютант? — перепитав Марко.

— Так… а що? Хочете сказати, він сам видався вам недостатньо послужливим?

— Ну що ви, пане Шелленберг, ваш ад’ютант робить честь своєму начальнику.

— Знаєте, — проказав Вальтер замислено, — адже я підбирав собі ад’ютанта за тим самим принципом, що мисливці підбирають собі гарного мисливського собаку. Здається, я вже розповідав вам, що Дітріх фон Глофф — чистокровний німець у сьомому поколінні, відповідає усім стандартам і зовні, і внутрішніми якостями. Пройшов вишкіл Гітлерюгенду… А ці ідіоти не прийняли його в охоронний полк фюрера через якісь свої надумані… Ну, Бог із ними, — зітхнув Шелленберг. — Зате я, взявши хлопця на службу, добряче підготував його. І тепер вони, — Вальтер тицьнув пальцем кудись у простір, — коли Дітріх фон Глофф за моїм наказом ловить їх за комірці усіма своїми зубами… Вони думають, що…

— «Краще 6 ти, хлопче, служив в охоронному полку фюрера!» — докінчив Марко.

Шелленберг розсміявся.

— Саме так! Взагалі, — додав він, — ад’ютант, на мою думку, і має бути чимось на кшталт хорошого мисливського собаки, Алексе. І людську мову знає, і дичину справно носить.

Вони рухалися стежиною углиб лісу. Могутні дуби змінювалися соснами, кінця-краю тому лісу не було видно, та охайна, протоптана стежина так само впевнено вела кудись далі.

Шелленберг із очевидним задоволенням вдихав свіже прохолодне повітря і всім своїм виглядом демонстрував, що відпочиває не тільки тілом, але й душею. Маркові нічого не залишалося, як іти поряд, очікуючи зручного моменту, щоб повернути розмову у потрібне русло.

— Чудова прогулянка, чи не так, Алексе? — нарешті озвався Вальтер. — Не буду лукавити: я мріяв про таку прогулянку останні три тижні… І щоб без отих дурнуватих жіночих примх і зюзюкання… Хоч, ви знаєте, я із великим терпінням ставлюся до жіночих примх. Іноді вони таки прикрашають та урізноманітнюють наше життя.

— Мріяли про прогулянку? — повторив Марко: — Дуже вас розумію… Власне, нагортавшись перед від’їздом рекламних буклетів вашого Рейхскомітету з туризму, я подумав те саме — чому б не поєднати казенну поїздку на конференцію із прогулянкою Баварією?

— І то ви ще нічого не бачили, друже мій! — відповів Вальтер. — Ми, німці, знаємося на подібних розвагах… І хоч наші ліси вже давно не такі цнотливо-недоторкані, як у часи Генріха Святого, у них так само водиться купа всілякої дичини, а у кожного з нас на стіні оселі висить як не родовий герб, то вже точно рушниця і мисливські трофеї.

— А ви, напевне, з тих, Вальтере, хто на дика з голими руками? — поцікавився Марко, розуміючи, що Шелленберг і не думає повертатися назад на галявину.

— Чому ви так вирішили, Алексе?

— Баварські ліси, попри всю свою красу, небезпечні для отакої чоловічої прогулянки… коли у нас