Лариса Підгірна - Полювання на чорного дика

«Полювання на чорного дика» — наступна, четверта, частина саги «Шведіана» від авторки українського історичного вестерна Лори Підгірної. Нові пригоди Марка Шведа, українського Джеймса Бонда, перенесуть читача у 1936–1938 роки, де оживуть як похмурі й ганебні сторінки історії, так і звитяжні й величні, а деякі герої та події постануть у геть несподіваному ракурсі.
Щоб замирити мілітарні настрої Гітлера, лідери світових держав погоджуються у Мюнхені на ганебний компроміс. Герой роману, як і його славні прадіди, незважаючи на підступи совєцької агентури, продовжує боротися за свободу своєї бездержавної нації, шукаючи будь-яку можливість розхитати міць московського диявола.
А історія тим часом робить нове коло. І невивчені колись її уроки доведеться вивчати нам, сучасним українцям…

Лора Підгірна

Полювання на чорного дика

Пригоди Марка Шведа

Частина четверта

Український історичний вестерн

«Бо нам треба бути приготованими на те, що, можливо, прийдеться працювати в ще більш несприятливих обставинах і ще з меншими засобами…»

Євген Коновалець, Провідник ОУН, з листа 14 липня 1930 року

Присвячую Каріні та Богдану — моїй найбільшій підтримці у цей скрутний час.

Висловлюю щиру подяку усім причетним до створення і появи цього роману.

Деякі історичні події та участь у них реальних історичних осіб у романі змінені чи доповнені для більшої художньої виразності.

Марко Швед: шпигун, якого варто було придумати

9 липня 2010 року на летовищі у Відні відбулася непомітна стороннім очам, але водночас епохальна подія: США і РФ обмінялися шпигунами. Це був свого роду фінальний акт напруженої шпигунської драми, яка тривала не одне десятиліття. Драми, яка розгорталася між американськими і на той час радянськими розвідниками, минулу славу яких після завершення Холодної війни успадкувала Російська Федерація. Саме у липні 2010 року епосі колись блискучих радянських (на той час уже потьмянілих російських) шпигунів було покладено край. У Відні на летовищі Америка повертала Росії так званих нелегалів — розвідницькі «консерви», які роками вдавали із себе американців, але бездарно відкрилися, були заарештовані, в усьому зізналися і тепер безславно поверталися додому.

Утім, «безславно» — це на думку американців, а ось Росія зі своїх горе-розвідників нашвидкуруч зліпила героїв. Сьогодні достатньо погуглити імена Анни Чапман, Михайла Семенка, Андрія Безрукова, Людмили Вавилової (загалом законсервованих в американській глибинці невдах-шпигунів назбиралося десятеро), щоб дізнатися подробиці цієї досить непривабливої для зовнішньої розвідки Росії історії. Але Росія ще з часів Радянського Союзу добре опанувала мистецтво створювати героїв на порожньому місці. І не просто героїв, а бажано — героїв-розвідників. Бо ніщо так добре не влучає в ціль, як напівнатяки і недомовленості. Людям властиво домислювати історії самим. І в цьому — міць і сила вибудованої на шпигунському підґрунті ідеології.

Власне історія про печальний захід російського розвідницького сонця у віденському аеропорту влітку 2010 року до циклу романів про Марка Шведа сюжетно нібито не має жодного відношення. Чого не скажеш про два інші аспекти: державотворчий й ідеологічний.

Шпигунські протистояння в усі часи були маленькою верхівкою айсберга протистоянь державних. Бо держави в усі часи не лише стояли на сторожі своїх внутрішніх інтересів, але й просували інтереси зовнішні. У випадку Радянського Союзу, у складі якого волею недоброї долі на довгі десятиліття застрягла Україна, зовнішні інтереси полягли у світовому пануванні й домінуванні. А майже анекдотичне «наздогнати й перегнати Америку» передбачало й шпигунські перегони також. І в цьому змаганні шпигунів не останню роль відіграв ідеологічний компонент.

Коли цілком реальні, а не вигадані російські шпигуни на початку XXI століття після американського фіаско повернулася додому, в Росію, та зробила те, що могла і вміла робити найкраще: перетворила їх (щоправда, не всіх) на національну гордість. Об’єкт захоплення. Бо ідеологія — це той важіль, яким можна підважити будь-яку суспільну думку і зсунути її у потрібному вам напрямку. Іншими словами, навіщо Радянському Союзу був легендарний кіношний Штірліц? Або навіщо Юрій Дольд-Михайлик придумав радянського (нехай і українського походження) розвідника Григорія Гончаренка чи Генріха фон Гольдринга? В ім’я ідеології і величі радянської держави. Так само, як в ім’я величі держави британської Ян Флемінг придумав не менш легендарного агента 007 Джеймса Бонда, а американці на службу виготовлення кінодоказів величі їхніх секретних служб поставили цілий Голлівуд. Пальців обох рук не вистачить, щоб перерахувати фільми, в яких безстрашні американські хлопці самотужки рятують честь і гідність Америки, а заразом, щоб двічі не вставати, і цілий світ.

І саме з цих причини (в ім’я ідеології і підтримки державної величі) упродовж тривалого часу українська література не мала свого, питомо українського, але при тому не втягненого в радянську орбіту непереможного розвідника або ж шпигуна.

Передовсім на нашу долю випала тривала й почасти безрезультатна боротьба за державність. У горнилі цих протистоянь не лише перетоплювалися людські долі, але й горіли документи та речові докази. Поза сумнівом, державотворчі процеси в Україні, яка в XX столітті опинилася не просто в дуже непростих історичних умовах, а фактично стала жертвою геополітики, не обмежувалися теренами України радянської. Як діяв український уряд в екзилі, так само далеко за межами України працювали спочатку тисячі, потім сотні, а тоді лише десятки відданих українській справі розвідників, учорашніх вояків українських армій і угрупувань, які зазнали поразки й змушені були поступитися червоній владі, але не здалися. Тому приречено й підпільно вели боротьбу за Україну за її межами.

Боротьба ця була непростою в усіх відношеннях, бо бракувало всього — коштів, людей, а з часом забракло й надії на швидке завершення справи. Вони розхитували й підривали радянську систему, як тільки могли, аби вивільнити з її пазурів Україну. Але радянська система виявилася напрочуд живучою. Ба більше: руками своїх пронирливих спецслужб вона нищила все українське не лише в Україні, але і за її межами.

Тож не дивно, що за таких розкладів історії про українських — справжніх українських, а не українських радянських шпигунів — в українській літературі з’явитися не могли. Бо вже з моменту своєї появи такі персонажі однозначно ставали ворогами, а не героями. Радянський Союз потребував героїв радянських, а не українських. Фактично в такий спосіб ми отримали покоління, яке знало Штірліца, але ніколи не замислювалося, що не на ньому єдиному трималася звитяга шпигунського світу, і що у Штірліці як такому ідеології значно більше, ніж геройства. Це ідеологічний сценарій, за яким Росія працювала завжди і який використовує й донині.

Ми ж залишилися нібито без героїв. Точніше, наші герої зазвичай були переможені або лишилися стікати кров’ю на полі бою чи гнити у тюрмах. Як для ідеологічних засад формування нації, підґрунтя досить сумнівне. Хіба що для того, щоб додати жалю споконвічним плачам і голосінням. А ось героїв непереможних, всюдисущих, розумних, винахідливих і яких би не брали ворожі меч, куля й підступи, нам тривалий час бракувало.

Тому чудово, що з’явися Марко Швед. Український розвідник з британським паспортом, який хоч і працює офіційно у МІ-6, але насправді має на меті якнайшвидше зруйнувати зсередини хистку