Лариса Підгірна - Полювання на чорного дика

Радянську імперію. Він докладає до цього різних зусиль, хоча переважно йдеться про непомітні неозброєному оку шпигунські штучки, завдяки яким радянська звитяга й міць поступово береться розколинами.

Український Марко Швед — це суміш козацької звитяги, британської вишуканості, американської діловитості, французького шарму, німецької пунктуальності — і жодної краплини російського лицемірства.

Роман «Полювання на чорного дика», який ви зараз тримаєте в руках, — четверта частина «Шведіани».

У початковому романі циклу, «Червона Офелія», йдеться про становлення Марка Шведа як українського розвідника: про його перші шпигунські ґулі, першу нібито справжню любов і першу по-справжньому болючу зраду.

Другий роман циклу, «Печатка Святої Маргарити», оповідає про Тарнорудські пригоди Марка, дивовижні скарби, завдяки яким зможе деякий час протриматися українська розвідка за межами України, а також про справжню (цього разу вже по-справжньому справжню) Маркову любов.

У третьому романі, «Під чужим прапором», Марко Швед опиняється в Британії і стає не просто підданим Її Величності, а ще й починає роботу в легендарній британській зовнішній розвідці МІ-6. Утім, захищає Марко не лише інтереси Сполученого Королівства: він знаходить не один спосіб підставити плече українській державності, хоча чудово розуміє, що вирвати Україну з Радянського Союзу поки що неможливо.

«Полювання на чорного дика» охоплює період перед початком Другої світової війни. Світ завмер у спробі розгадати задум Гітлера, і розвідники у розв’язанні цієї головоломки ведуть перед. Хоча Марко Швед представляє британську зовнішню розвідку, діє він також і в інтересах українства. Українці мріють про ослаблення міцної хватки Радянського Союзу. І, власне, до цього може спричинитися протистояння Гітлера й Сталіна. От лише питання, чи збираються вони зійтися в лиховісному герці? Чи більше мріють по-змовницьки розділити Європу і зжерти її шматками? І як цим планам можуть запобігти розвідники? Та й чи є сенс взагалі втручатися, коли два тирани вже вчепилися за кінці геополітичного канату?

На сторінках «Полювання на чорного дика» однаково переконливо живуть, кохають, страждають, ухвалюють рішення, зважуються на вчинки персонажі вигадані й герої історичні. Марко Швед не лише приятелює з відомим британським журналістом Яном Флемінгом (тим самим, хто вигадав Джеймса Бонда), але також вирушає на пікнік з не менш легендарним Вальтером Шелленбергом, компанію якому складає сама Коко Шанель. І це вже не кажучи про звану вечерю за участі фюрера, на яку Марко отримує особисте запрошення, і під час якої його з дружиною Елізабет у компанії Вальтера Шелленберга і Коко Шанель фотографує Єва Браун власною персоною. Як думаєте, ці знімки десь збереглися?

Власне, сага про Марка Шведа — це не просто віртуозне переплетіння ниток документальних і художніх. Це свого роду полотно ось тієї історичної героїки, яка потрібна кожній нації. Бо державотворчі процеси вкрай складно уявити і неможливо здійснити без історичних полотен й історичної ідеології. Зокрема, ідеології перемоги, вагу якої важко переоцінити на всіх етапах процесу творення нації і становлення держави.

Іншими словами, якби письменниця Лора Підгірна не придумала Марка Шведа, його б терміново треба було придумати комусь іншому, щоб у такий спосіб розповідати нам саме нашу історію. Бо якщо ми не будемо знати імена своїх шпигунів, держава-сусідка безсоромно й пафосно нав’яже нам гордість за шпигунів своїх, як робила це не раз і не двічі.

«Полювання на чорного дика» Лори Підгірної, як, власне, і вся «Шведіана», — хороше, відпочинкове чтиво для тих, хто цікавиться історією, цінує тонкий присмак теорії змов, не цурається гіпербол, вірить у збіги обставин, дива і в Україну.

Приємного читання!

Аліна Акуленко, журналістка, перекладачка

Полювання на чорного дика

1696 рік.

Стокгольм, Шведське королівство

Його треноване тіло, звичне до всілякої військової виправи, затяжних походів, довгих переїздів верхи, ночей без сну та їжі, волало про відпочинок.

Підбитий лисячим хутром теплий каптан видавався тепер надмірно важким, як і хутряна шапка, що, здавалося, залізним обручем стискала чоло.

Мріялося тільки про одне: впасти — бодай на оберемок сіна — і виспатись. Доби зо три. Так, аби ніхто його не рухав.

Ну, хіба для обіду. З’їв би цілого вола! І знову — спати. Та часу для відпочинку не мав. Справа сама не зробиться.

Холодний, пронизливий вітер трохи збадьорив його. Дістався таки Шведського королівства. Стокгольме, місто Карла XII, ось ти який!

За п’ять років на службі у ясновельможного гетьмана Маркові Вишневецькому не раз доводилося бувати по усіх форпостах землі української — від Карпатських гір до Чорного моря.

Бачив незворушні твердині Закарпаття, усі замки Поділля та Галичини, фортеці Криму. Бував у них, блукав їх безкінечними, звивистими підземними ходами, вслухався у ледь чутний подих і шепіт загублених душ, що навіки оселялися під похмурими склепіннями, оглядав холодні каземати і льохи, стрімкі вежі та вузькі бійниці…

Усе Маркові було цікаво. Усе викликало подив і захоплення.

Бував Марко у складі почту Мазепи й у Московії, коли того московський цар Петро запросив для особистої зустрічі. Хотілось побачити московитські укріплення та замки, бо уявляв їх собі надзвичайними. Не довелось.

Натомість побачили царя… Худий, довгов’язий, ні тіні шляхетності, ні натяку на м’язи. Пулькаті очі на круглому бабському обличчі, тонка ниточка вусиків над верхньою губою та такі ж тонкі, худі ноги, що підтримували вельми незграбне тіло. Вузькі плеченята Петра раз по раз сіпалися — чи то від хвилювання, чи то від якої хвороби.

Петро скидався більше на хлопчину-переростка, ніж на царя. Та погляд очей пулькатих був не по-хлопчачому різким, як лезо. Губи кумедно стискалися від погано стримуваного гніву.

Мабуть, Петрові здавалося, що саме так і означає виглядати по-царськи.

Та ясновельможний виду не подав. Підійшов, як і належить, привітався з государем Московії, навіть уклонився — однак із таким гідним виразом обличчя, що ні у кого не залишилося сумніву: перед Петром він — і сам володар.

Та й увесь Мазепин почет, що вирізнявся молодістю, високим зростом, доброю військовою виправою та ладною тілобудовою, прибув перед очі Петра: усі як один у дорогих парчевих кунтушах, оторочених соболиними хутрами; вправлених у нові сап’яни вузьких, за останньою Європейською модою шоссах, що підкреслювали стрункість дужих козацьких ніг; прибрані, напахчені, з кривими турецькими шаблюками у золочених піхвах, приторочених до широких шкіряних перев’язей. Стрункі юначі стани охоплювали не звичайні пояси, а дорогі персидські шалі, обмотані разів зо три навколо каптанів та сорочок з найтоншого білого полотна, гаптованих золотими і срібними шнурами.

— Мовчати, що б не сталося! Думки тримати при собі і не зубоскалити! — суворо наказав гетьман, коли входили до царя у покої. — Знаю я вас,