Лариса Підгірна - Полювання на чорного дика

Як ступили — аж луна пішла від їхніх кроків. Виграючи павичевими пір’їнами на соболиних шапках, стали й вклонилися цареві.

А той сидів, витріщившись, бо уперше бачив стільки малоросів, та таких славних. Уявляв їх собі дурниками, задрипанцями, низькорослими та опецькуватими. А тут… ніби сонце надвечір знову зійшло у низьких та похмурих царевих покоях!

Ясновельможний гетьман Іван Мазепа і сам попри поважний вік був усе ще струнким та дужим, вражав розкішним каптаном та золотим перснем на вказівному пальці. Шляхетними манерами та елеганцією, набутими замолоду по Європейських дворах. Розумною розмовою та, власне, знанням мов — бо з усіма іноземними послами спілкувався по-’їхньому, без тлумачів, а з деякими посланцями був знайомий особисто.

— Дивись, дивись, Марку, у царя Петра від одного тільки погляду на пана гетьмана писок склався в кобилячу сраку! — ледве стримуючись, аби не пирснути сміхом, тихо зашепотів Маркові його побратим Максим Перепеличенко.

Заздрість та злість і справді майнули лихою, помітною тінню у Петрових темних очах.

Його водночас зачарувала, збентежила й обурила оця елеганська розкіш почту ясновельможного — стільки молодих, шляхетних, освічених, світлолицих малоросів!

Подивувало уміння й самого Мазепи триматися суворо та невимушено, наче він і не перед царем усія Московії стоїть!

А ще сталося, як увійшли — від товариства гетьмана Мазепи повіяло впевненістю, здоровою молодечою силою, звитягою, свіжістю та дорогими французькими парфумами, тоді як котрийсь із бородатих бояр Петра голосно пустив «злого духа» у довгу, до підлоги, бобром оторочену шубу — наче в трубу загудів…

Лице Петра вкрилося багряними плямами. А ясновельможний лише зиркнув на хлопців, мовляв — я що вам, вражі діти, наказав? НЕ ЗУБОСКАЛИТИ!!!

Словом, ні Московія, ні її цар Марка не вразили. Замість вітання понюхали бездин царевих бояр. А царева потішна фортеця, зведена для юнацьких государевих забав та ігор, і зовсім розвеселила.

На бенкет цар покликав Мазепу самого, без почту. А коли той повернувся — був невеселий. Промовив тихо:

— Може, воно й даремно я тягнув вас усіх за собою, товариство, до Московії, — жупанами перед Петром світити. Це злісне вовченя московитське ледь не скавуліло від лихої заздрості. Сили поки у нього ніякої, та на землю нашу вже оком подумки наклав… Не дай Бог йому здійснити те, що сьогодні я у його очах прочитав… Віддати усе Петрові на поталу? То вірна загибель нашого краю. Хіба… спробуємо те вовченя приручити або ж погнати іншим, хибним слідом…

Марко не дуже зрозумів тоді сказане гетьманом, бо той у деталі не вдавався, але Вишневецький вірив йому: із самої юності довелося ясновельможному бувати по землях чужинських, набираючись мудрості; Мазепа був майстром хитромудрих рішень!

Аж сьогодні збувалося ним сказане — погнати московського царя Петра хибним слідом… І задля цього самому Маркові довелося стати таємним посланцем Івана Мазепи.

Опинившись так далеко від рідної землі, у підставленому для обіймів усім північним вітрам промерзлому Стокгольмі, він споглядав замок на пагорбі, який не міг не вразити його уяву — давню резиденцію шведських королів Тре-Крунур — «Три корони» по-нашому.

Дерев’яна у своїй основі, вона височіла могутніми, схожими на гігантські шахові фігури вежами, немов якийсь казковий велет розклав їх тут, на невидимій шахівниці.

Марко відчував, що від того споглядання у нього терпне шия, але не міг відвести погляду, водночас дивуючись, що комусь із предків теперішнього короля Карла XII спало на думку звести таку велич із дерева, та не вистачило мудрості за віки укріпити її та убезпечити каменем.

Черкни кресалом — і від «Трьох корон» залишиться тільки згарище…

Вечоріло. Усе дужче брав морозець. Над чужим містом у темній глибині неба мерехтливими каганцями спалахували зорі.

Марко попри втому, неспішно направляючи коня вздовж чепурних, щільно притиснутих один до одного будиночків, рухався вузькою вулицею, доки не виїхав на площу. Біля міської ратуші якраз згорталася торговиця.

Купці ховали свій крам, змотували сувої тканини, зачиняли ятки. Торгівці харчем складали непродане у дерев’яні короби, вантажили їх на сани. У повітрі витали найрізноманітніші запахи: свіжої риби, хліба; звідкілясь завіяло смаженим м’ясом і гарячим вином.

У шлунку зрадницьки забуркотіло. Вишневецький нагадав собі раптом, що сьогодні від ранку і ріски у роті не мав, тож непогано було 6 знайти якийсь притулок на ніч та повечеряти з дороги.

Кінь під Марком, немов прочитавши думки господаря, схвально мотнув головою, нетерпляче переступив з ноги на ногу, чмихнув, випустивши у морозяне повітря хмару теплої пари.

— Стій, Соколе! — наказав той коневі тихо. — Зараз і про тебе подбаю!

Поправив рукою, затягнутою у шкіряну рукавицю, комір. Там, між хутряною підкладкою та щільним верхнім шаром тканини, був зашитий лист ясновельможного гетьмана — послання королю шведському Карлу. Марко відчував його майже фізично, наче він крізь товщу лисячого хутра зігрівав йому шию і груди.

Ну що ж… Коли Господь дозволив йому дістатися Стокгольма, то і з королем зустрітися допоможе безперешкодно. Бо як король його не прийме і не вислухає — уся та подорож марна!

Кажуть, Карл XII і зовсім хлопчисько, ледь п’ятнадцять виповнилося. Отож, цілком можливо, що розмовляти доведеться не так із ним, як із його радниками.

Але наказ від Мазепи мав чіткий: переказати юному королю якнайщиріші вітання від гетьмана Війська Запорозького, від усього козацького краю, нагадати про старовинні кревні зв’язки, що колись міцно пов’язували Шведське королівство з українськими теренами, і що не може бути поміж ними ніякої ворожнечі, тілько спільність та мир. А разом із тим й особливе, секретне послання, зміст якого мав загинути разом із Марком, якщо доведеться. Усе, що наказував йому гетьман ясновельможний, пам’ятав, як «Отче наш».

Але не годиться до самого короля та у такому вигляді подорожньому!

Тільки от знайти б, де у цьому місті переночувати. Довго шукати не довелося. Дерев’яна розмальована дошка скрипнула і гойднулася на поржавілих кільцях над головою. Сніг із неї полетів Маркові просто за комір.

Підвів голову. «Золоторогий олень» — прочитав шведською назву таверни. Так от звідки линули заманливі аромати печені й вина!

Ось тут він і зупиниться! Далі шукати немає сили. До того ж йому, чужому у цьому місті, усі таверни на один ґатунок.

Уже зовсім скоро, розсідлавши Сокола і впевнившись, що за ним доглянуть як належить, увійшов до таверни. Всівся за дерев’яним столом, замовивши добрячий шмат печені та кухоль темного пива.

Коли перший, нахрапний голод було втамовано, поманив до себе біляву дівчину, що снувала поміж столами, розносячи кухлі та наїдки.

— Тебе як зовуть, дівчино? — поцікавився, витираючи пальці об тонкого полотна хустину, яку