Лариса Підгірна - Полювання на чорного дика

— Єва, — відповіла та.

Погляд її сумних блакитних очей прикипів до Маркового обличчя. Чого ще забажає цей дивний чужоземець?

— Ось що, Єво! — повільно проказав шведською. — Я зупинитися хочу у вас доби на дві-три… Розумієш мене? Чи знайдеться вільна кімната?

Дівчина на мить замислилась, але далі приязно хитнула головою.

— Розумію. Аякже, знайдеться.

— Тоді отаке саме принеси мені до тієї кімнати, — мовив, — бо я усе ще голодний.

Дівчина здивовано глипнула на нього і, певне, вловивши у Маркових словах непристойний натяк, усміхнулася.

— Ви ще й за це не розрахувалися, — показала дрібненькі білі зубки.

Марко повів бровою.

— Пробач, зголоднів, тільки й міг думати, що про їжу. Не зауважив.

Добув кілька монет зі шкіряного капшука.

— Вистачить, Єво? Чого ти така непривітна?

За весь час, поки батько тримав цю таверну, хто з постояльців за таке вибачався чи запитував її про настрій? Монет було навіть більше, ніж потрібно, тож Єва промовчала, швидко згорнувши їх рукою зі столу і заховавши до кишені свого вишитого фартуха.

— А це тобі, за обслугу та люб’язність, — подав ще одну монету.

Золото зблиснуло при вогні свічі. Єва розгублено поправила кучерик, що вибився з-під чепця. Чужоземець був молодий і на диво вродливий. Від нього віяло чоловічою силою та мужністю. А шляхетне поводження з нею і зовсім її збентежило.

— Дякую, — швидко вимовила вона, і так само швидко заховала монету собі за пазуху, поміж пружних грудей, що спокусливо виглядали з вирізу майстерно гаптованої нижньої сорочки — так, наче Марко ту монету, призначену особисто їй, мав намір назад забрати.

— Ну, ось… — Марко зітхнув і перевів погляд нижче, на безжально затиснутий у тугий суконний корсет тонкий стан Єви. — Тепер скажи мені, — звернувся до неї знову, — чи можна у вас тут помитися? Гаряча вода… — проказав тихо, повільно промовляючи кожне слово. Можливо, його шведська не така вже й добра, і ця білявка не второпала, чого саме йому від неї потрібно.

— Помитися? — повторила вона ще більш зачудовано. — Наші постояльці рідко коли про таке просять, але трапляється… Зазвичай вистачає і глека з водою для вмивання. Однак, пане, зауважу, що дрова недешеві… Та й гарячої води треба буде наносити… Батько порахує вам усе до останньої гілячки.

— То ти — донька господаря цієї таверни? — поцікавився, видобуваючи з капшука ще кілька монет. — Досить? — запитав у неї.

— Так, так, досить, — відповіла дівчина і зашарілася. — Правда, у нас для купання нічого підходящого не знайдеться, хіба… стара дубова бочка, пане…

— Нічого, — зітхнув він, — бочка — то й бочка.

— Ну, то я все влаштую… — запевнила Єва. — Ідіть, пане, нагору, розташовуйтеся якнайзручніше. Зараз і ключа вам принесу.

Марко важко підвівся. Після кухля пива ноги стали наче ватяні, слухати не хотіли. Давно з коня зліз, а усе здавалося, немов іще верхи їде.

Кімната, яку винайняв нагорі, була невеличкою, однак добре прибраною, привітною, з вузьким, застеленим чистою білизною ліжком — вочевидь, йому дісталося краще, що пропонувалося постояльцям у цій таверні.

Увійшовши, перехрестився, хоч жодної ікони на стіні не було. Причинив за собою двері. Заховав пістоля під подушку, відчепив від пояса інкрустовані сріблом піхви із шаблею та мисливський ніж.

Відсунув мереживну фіранку, що затуляла єдине вікно — воно виходило на вулицю, на якій попри пізню годину все ще кипіло міське життя. Вікно було маленьке, ґратоване, засклене візерунками різнокольоровою слюдою, наче вітражі у катедрі. І не прочинялося. Через таке вікно при потребі не виберешся…

Хтось, доки він їв унизу, розпалив камін, і від того по усій кімнаті ширилося благодатне тепло.

«Не кімната, а справжні гетьманські покої!» — усміхнувся Марко сам до себе, уявляючи, як впаде, чистий і вимитий, на це вистелене ліжко, зімкне очі і порине у сон.

Біля ліжка на дерев’яному стільці у глибокій тарелі стояв глек із водою — для умивання, та чистий рушник із грубого полотна. Поруч — схожа на домовину, помальована темно-синіми та зеленими хексами дерев’яна скриня — для речей та одягу.

Біля вікна — стіл і ще один стілець. На столі миготіла свічка у глиняному підсвічнику.

Усе просто, але чисто і пристойно.

Марко поклав у кут сідло та сакви, відхилив віко скрині, заглянув досередини — вдихнув запах листя тютюну та сухих трав, якими було вистелене її дно.

«Ну, хоч шведська міль мого лиса не зжере!» — гмикнув сам до себе, недбало вкинувши до скрині свого хутряного каптана та шапку.

За дверима почувся гуркіт, двері прочинилися і двоє здорових хлопаків на німака вкотили до кімнати бочку, ледве протиснувши її у двері. За ними, сяючи подібно до золотої монети, яку заховала собі поміж грудей, увійшла й сама Єва.

У руках тримала згорнутий шмат білої матерії і, тільки-но хлопаки вийшли, взялася ретельно вистелити бочку зсередини тим білим полотном, спускаючи кінці назовні.

У світлі вогню видалася Маркові ще гарнішою — білих кучериків з-під чепця вибилося більше, а тонкий стан перегнувся через край бочки подібно до гнучкої вербової лозини — Єва розправила тканину по дну, випрямилася й усміхнулася до Марка. Тепер м’якше і привітніше.

— То моє власне простирадло, — проказала до нього. — Не хвилюйтеся, пане, воно зовсім нове і добре випране.

— А білизну мою, будеш така люб’язна, випереш? — запитав Марко, і собі усміхнувся, всівшись на віко тієї скрині-домовини, поглядаючи на дівчину.

— Аякже… Ще й висушу і напрасую. До ранку матимете, — відповіла Єва.

— Чи ж довго на воду чекати?

— Ні, пане… Воду вже гріємо, наші робітники вам і наносять.

— А я гадав, ти носити будеш… — проказав Марко усміхаючись. — Але побачив твої маленькі тендітні ручки… і вже ладен був сам то зробити.

Шведська мова раптом полилася з нього попри втому.

— Ні… — похитала головою Єва, — у нас є кому важку роботу робити. А мене чекають інші постояльці, внизу, у залі. Тому пива подай, тому смаженину принеси. Я хіба… можу панові спину потерти! — хитнулася на каблуках своїх сап’янових черевичків й усміхнулася лукаво.

— Можна, — гмикнув і собі Марко.

— То найміть мене… — тихо, майже пошепки проказала Єва, заправляючи неслухняного кучерика під чепець.

— Наймаю, — відповів Марко, відчуваючи, що лукава посмішка дівчини спонукає його до цієї гри. — Прийдеш?

— Звісно! — пирхнула Єва. — Я ж іще маю вам замовлену печеню та пива принести…

Чекати на гарячу воду для купелі попри обіцянку Єви таки довелося довго. Марко встиг роззутися, стягнути теплі вовняні панчохи й вузькі «угорські» штани, роздягнутися майже до спіднього, чмихнувши від запаху поту, яким