Лариса Підгірна - Полювання на чорного дика

Вклався на важке домоткане покривало ліжка. Відчув, як дрімота хвиля за хвилею лягає важким туманом на свідомість.

Спати… Як же хочеться спати!

Та коли вже був ладен віддатися цьому бажанню, забувши про купіль й усе на світі, двері знову прочинилися і Вишневецький інстинктивно підхопився.

Ті самі хлопаки, що допіру вкотили до кімнати бочку, тепер увійшли, несучи по два здоровенних цебра з гарячою водою.

Вона полилася до бочки, паруючи, та чотири цебра було замало.

Зиркаючи з-під лоба на дивного постояльця, дебелі шведи мовчки знову і знову носили до бочки гарячу воду, поки не наповнили до середини.

За ними увійшла й Єва, несучи в руках тацю з обіцяною печенею, кухлем пива, сиру та свіжого хліба. Поруч на таці лежав пучок сухого різнотрав’я. Дістала з кишені фартуха шмат мила.

Єва вправно поклала тацю на стіл, пучок різнотрав’я вкинула до бочки у гарячу воду і подивилася на Марка.

— Ось, пане, маєте! — проказала швидко. — А це вам моє мило, аби вже й зовсім відмитися з дороги.

— Дякую! — Марко поволі підвівся з ліжка. — Куди ж ти, Єво йдеш? А спину мені хто потре? Найняв же я тебе чи ні?

— Увійду, коли до бочки залізете, — проказала вона скоромовкою, — а поки наготуйте, що там для прання. Швидше поперу — швидше висохне!

Не стямився, як Єва уже зникла за дверима.

Тим часом він зняв спіднє, помацав рукою воду — така як треба!

Зв’язане у пучок різнотрав’я розпарилось у гарячій воді, і вона тепер пахнула м’ятою та ще чимось незнайомим.

Марко поволі заліз до бочки і, занурившись у воду, застогнав від блаженства.

Мило… він забув про мило… Ось воно, залишилось лежати на столі, біля кухля з пивом!

Вичекавши якусь хвильку, увійшла до кімнати Єва, зачинила за собою двері.

Марко стомлено повернув у її бік голову і ще глибше занурився у воду.

— Ну, Єво, — проказав насмішкувато, — мило он там, я — ось тут. Єво, швидше, вода стигне…

Вона мовчки взяла мило і приступила до нього. Мовчки провела руками по його спині та грудях, взялася намилювати його, розтирати і терти шматком грубої тканини, яку принесла із собою.

Вишневецький блаженствував. Навіть у найприємніших думках, які витали у його голові, коли в’їхав до Стокгольма, не міг собі уявити, що пощастить аж так розкошувати.

— Зніміть оце… — показала на срібну ладанку, що висіла на Марковій шиї.

— Нехай, — проказав, — вона тобі не заважає…

— Звідки ви, пане? — запитала дівчина нарешті. — По-нашому добре балакаєте, однак видно, що ви — чужоземець.

— Здалеку, — коротко відповів Марко, упіймавши Єву за руку. — Ну… досить, дякую, а то зітреш мене зовсім… далі вже я сам.

Вона слухняно відступила, повернулася, підійшла до каміна. Поворушила кочергою жар і шматки недогорілих дрів спалахнули з новою силою.

Підібрала у подолок його сорочку, спідні штани та панчохи.

— Пан — негоціант? — поцікавилася знову, підкладаючи кілька полін у вогонь.

— Щось таке… — неохоче відповів Марко, краєм ока спостерігаючи за діями Єви.

Через відчуття чистоти й свіжості, аромату трав і мила він зовсім розімлів.

Єва тим часом взялася розстеляти ліжко та підбивати подушки.

— Для негоціанта ви занадто молодий та міцний… — раптом проказала вона, кинувши поглядом на оголений торс Марка, що виглядав із бочки. — Я знаю, які негоціанти.

— Та ти що! І які ж?

— Товстенькі, ледачі, старі… — продовжила Єва з відчутною гіркотою у голосі. — І скупі! — додала за мить. — Їм ніколи не догодиш! Усе їм у нашій таверні не так, усього мало, усе занадто дороге! А ви… жодного разу не поскаржилися. Ви радше… — продовжила вона, — на військовій службі… Або ж і зовсім — сам собі пан.

Єва підняла подушку, щоб підбити її, проте, угледівши Маркового пістоля й мисливського ножа, мовчки поклала подушку на місце.

Повернулася до нього і багатозначно поглянула у вічі.

— Піду, виперу та розкладу сохнути вашу білизну. За це окремо заплатите чи як? — посуворішала раптом.

— Заплачу.

— А за те, що я вам спину терла?

— І за спину, — гмикнув він.

Єва вийшла і Вишневецький полегшено видихнув.

Вона була занадто сміливою і прямою, і це бентежило його.

Вилазити з бочки не хотілося, отак і задрімав би, у купелі, якби не було так тісно та незручно.

Нарешті, вимокнувши досхочу, виліз, постояв голий, обсихаючи біля каміна.

У саквах знайшлася білизна на переміну, а ще розклав по віку скрині новий одяг, який привіз із собою для королівської аудієнції — аби розправився.

Нові шосси темно-зеленого італійського сукна, шовкові панчохи такого ж кольору, темно-зелений кунтуш із соболиною випушкою по шву і з прорізами на рукавах, через які мала виглядати тканина тонкої білої сорочки. Срібно-зелений шнур змієм звивався на її грудях, виплітаючи чудернацькі візерунки. Комір тієї сорочки прикрашав дорогоцінний смарагд у срібній оправі, і такий самий смарагд на срібному перстені Марко мав одягнути на безіменний палець правої руки.

Ясновельможний, відправляючи його сюди, застерігав, що королівство Швеція — країна протестантська і при дворі можуть панувати вельми суворі порядки. Аби не виряджався павичем, але й злиднем до короля не підеш, то ж сам підбирав йому одяг для королівської аудієнції.

А для Марка, не звиклого до гетьманових парчевих уборів, навіть такий стримано-елегантний стрій видавався розкішним.

Нарешті він загасив свічу на столі, пересунув пістоля, щоб не муляв під подушкою, відкинув покривало та ковдру і з насолодою вклався у ліжко.

Уже за якусь мить, збиваючись від утоми, прошепотів «Отче наш» і стулив очі. Розслаблене після купелі тіло жадало сну.

У голові запантеличилися видіння за видіннями… Начебто він з усім гетьманським полком на військовій виправі під Батурином… Зелені луки — куди не кинь оком! А вони удвох із Перепеличенком затіяли погоню верхи на конях. Ворог у них уявний — за ворога інші побратими. Тільки от справжніх куль у пістолях немає. Вітер б’є в обличчя, сонце сліпить очі, коні мчать луками, немов навіжені… Сокола не спинити — мчить, аж земля під копитом гуде… А далі — відпрацювання прийомів «татарського» бою, Маркових улюблених.

Аж раптом якась незрозуміла сила змусила його виринути зі сновидіння. Підхопився у ліжку, стискаючи в лівиці пістоля і завмер від несподіванки.

То була Єва. Стояла біля його ліжка із свічкою в руці, в одній сорочці, розхристана, не приховуючи тугих опуклих грудей.

Довге волосся більше не ховала під чепцем. Воно виблискувало щирим золотом при миготливому світлі свічі.

— Єво? — проказав Марко, споглядаючи її, наче нове видиво, ніби