Лариса Підгірна - Полювання на чорного дика

намагався второпати, чи це продовження його сну, чи вже ні. — Ти чого? Як увійшла? Що сталося?

— Моєму батькові сподобалася ваша щедрість… — проказала Єва тихо, — тому наказав мені вам… догоджати.

Марко від подиву сів.

— Е-е-е… Твій батько посеред ночі відправив тебе до мене? Е-е-е… догоджати?

Єва заперечно похитала головою:

— Ні, звісно… Як би він міг таке вчинити… Він суворий. Якби дізнався — побив би мене. І вам на горіхи дісталося б. Я сама прийшла…

— Сама? Навіщо?

Єва схилила голову, наче подумки підбирала правильні слова. А далі заговорила скоромовкою, Марко ледь встигав складати в голові ті її слова докупи.

— Він обіцяв мене панові Ларгу. Заміж хоче видати. Ларг — удівець, та ще й старший набагато. Має трійко дітей від попереднього шлюбу… і гроші. А я… усього лише дочка господаря таверни. На кращу пару мені годі розраховувати…

Тепер Марко, проганяючи залишки сну, струсонув головою.

— Єво, то воля твого батька, ваші родинні справи… а я тут до чого? — проказав розгублено.

— Не думайте, що я пропаща, — відповіла вона тихо, — чи пропоную себе кожному, хто в нашій таверні зупиняється… Але прожити усеньке життя зі старим Ларгом, а перед тим… віддати йому своє дівоцтво… краще вже смерть. Я, коли вас побачила, подумала…

— Бачу, що не довго…

— Не гоніть мене, пане, — схлипнула Єва, — будь-ласка. І я буду згадувати цю мить як найщасливішу, коли доведеться стати жоною Ларга.

Вона замовкла, стенула плечем і сорочка, розхристана на грудях, сповзла по стану, затрималась на якусь мить на талії і м’яко впала їй до ніг, відкриваючи Марковому погляду найсокровенніше.

Вона, немов приречена, залишалася стояти перед ним зовсім гола, поки Марко розгублено дивився на неї.

Нарешті поклала свічу на стіл, а поряд із нею ключа — хазяйського, запасного, яким відчинила двері його кімнати, коли увійшла.

Він не знав, що відповісти, бо чув таке уперше в житті, замість самому залицятися до жінки.

Вона наблизилася до нього знову.

І Марко ледве встиг заховати пістоля, якого усе ще стискав у руці, бо у наступну мить Єва взяла його руку у свою і притулила собі до грудей.

Раптом відчув себе Иосифом, відчув усім єством, що то зовсім неправильно, що мусить протистояти такій спокусі, мусить випровадити дівчину. Що навіть, коли Єва й не лукавить, то не пасує дівчині отак пропонувати себе і вкладатися до першого-ліпшого незнайомця у ліжко.

Навіть за таких обставин, навіть за такої несправедливості…

Уже було хотів суворо їй наказати одягнутися і піти геть, але тепло її грудей, пружність шкіри і близькість її тіла, що бентежило і збивало з пантелику своєю красою…

І він не знайшов у собі сили.

Нахилився, обхопив її тонкий стан руками, притягнув до себе, піддаючись споконвічному чоловічому інстинкту, і торкнувся рожевих пуп’янків грудей раптом пересохлими від бажання устами.

— Може, не все так погано… З тим Ларгом? — запитав поміж поцілунками. — Га? Єво? Шкодуватимеш потім…

— Ніколи… — похитала вона головою. — І нізащо!

Подих її затремтів, коліном Єва обперлася об ліжко і ступила туди, до нього, у тепло, що пахло свіжістю його тіла, наче у глибоку воду…

* * *

А у Московії подейкували, шведський король, мовляв, із батьківських ботфортів ще не виріс… А він он який хлопака!

Карл XII і справді не видавався жовторотим горобцем, що заледве здатен шаблю тримати. Був не по роках високого зросту, ладної, тренованої статури — тож вишитий сріблом блідо-зелений каптан сидів на ньому по-чоловічому, влито, а не бовтався недбало, як на худому московському цареві.

Світлошкірий, як і належить синові північного народу, Карл XII мав доволі привабливе обличчя, яке сьогодні, наче в хмарах, втопало у білій куделі пишної перуки.

Увесь час, відколи Марко увійшов до зали, король не зводив очей із чужоземного посланця. Погляд тих світло-сірих, майже водянистих очей був серйозним та проникликим, як у дізнавача, що вимагав чіткого і беззаперечного зізнання.

Під таким поглядом незатишно почувалися навіть власні Карлові міністри, що вже казати про інших…

Тож Марко глибоко вдихнув і ступив уперед, вклонився шведському королеві, краєм ока помітивши, як у погляді Карла суворість змінилася легким подивом.

Він чув про козаків, адже гетьманські посланці у недалекому минулому не раз відвідували королівську резиденцію у Стокгольмі. Однак самому бачити живого козака довелося вперше.

Шведська прибулого гостя була майже досконалою, і юний Карл ясно розумів кожнісіньке слово.

А Марко почувався невимушено, без хвилювання. Переказував вітання з далекої незнаної землі від її володаря, ясновельможного гетьмана Івана Мазепи.

— Хіба ваша земля не Московії належить, а ваш володар — не цар Петро? — поцікавився Карл і його уста скривилися у легкій посмішці.

Гість не збентежився. Злегка хитнув головою.

— Земля наша, мій королю, лежить окремо від Московії й ніколи москвинською не була, — відповів просто. — Ми завжди мали власних володарів, достатньо мудрих, аби тутешні, європейські королі мали за честь знатися з нами.

— Так, так, — проказав Карл. — Мені відомо про давні династичні зв’язки наших народів… Але ті часи давно минули й кістки шведської принцеси Інгігерди стали порохом… — додав він. — Хоча, здається, не так вже їй добре у вас велося. Чув я, вона покинула ваші землі та прийняла постриг в одному з московських монастирів…

— То все вигадки, мій королю, — спокійно мовив Марко Вишневецький. — Прах княжої жони Інгігерди віками покоїться разом із прахом її чоловіка, князя нашого Ярослава, у Софії Київській. А москвини видають за її прах чужі кістки, стверджуючи, що то Московія удостоїлася такої честі…

Карл усміхнувся:

— Мене давно бентежило це питання, проте мої учителі не мали щодо нього одностайної відповіді… А я усе думав: забажай княгиня Інгігерда і справді постригтися у черниці, невже у ті часи у вашому Києві своїх монастирів було замало?

— Ваша Величносте, скажу більше: за часів княгині Інгігерди на місці Москви ще жаби квакотіли. А вона прожила із князем усе своє життя і не мала до Московії жодної причетності, — відповів Марко. — От і наша земля не мала б до Московії жодної причетності, якби Московія не робила нас у всякий спосіб меншими, незначущими та своїми підданими попри нашу волю.

— Ну, як же… — очі юного Карла зблиснули. — Ну, як же, попри вашу волю… Я чув, піввіку тому ви самі добровільно віддали себе Московії під владу!

— Ваша Величносте, то мав би бути взаємовигідний військовий альянс, але аж ніяк не віддання власної душі задарма. Та московський цар розцінив це інакше, і ми наїлися