Лариса Підгірна - Полювання на чорного дика

тієї «братньої любові» по самісінькі вуха. Крім того, і в нас, як і у вас, манкуртів вистачає…

Король Карл повів білявою бровою.

— Он як… Говоріть далі.

— Про то, мій королю, можна окремо розповідати і не одну годину, — продовжив Вишневецький, — але кожному володареві відомо: будь-яка угода є непорушною, допоки обидві сторони мають повагу до неї… та коли до нас поваги немає від тих, кого братами та єдиновірцями називаємо, — має бути тверезий, а не ідеалістичний погляд на подальші наші взаємини.

— Так… У діяннях святих апостолів стверджується, що Господь у своїй милості кожному народу відвів власні межі для замешкання… І межі ті священні в очах Господніх, — повільно промовив юний Карл.

— Воістину, Ваша Величносте. Та якби Ваша Величність погодилися вислухати мене наодинці… — проказав Марко далі.

— Вислухаю, за вечерею, — відповів Карл XII, — допоки ви як посланець гетьмана Івана Мазепи та народу свого — гість у нас. Зупиніться у палаці та насолодіться нашою гостинністю.

* * *

Марко швидко перейшов порожню залу таверни. Була обідня година, шведи у такий час за чаркою не сидять.

Найменше йому хотілося зараз, після зустрічі із королем, зіткнутися у залі чи тут, нагорі, з Євою.

Ніч, проведена з нею, попри солодкі поцілунки і пестощі каменем лежала йому на душі. А ще більше картав себе за те, що подібно до біблійного Иосифа не знайшов у собі сили протистояти спокусі. Єва, дівчина-чужинка, що прийшла до нього уночі і віддалася йому, бентежила Марка все більше…

Похапцем, підібгавши хвоста, утекти з таверни було б не по-чоловічому, не по-лицарськи, нечесно. Не в натурі Марка.

Власне… а що він їй винен? Хіба він спокушав її? Хіба він просив прийти до нього у ліжко? Так, Єва чарівна і вродлива. Спокуслива, неймовірно прекрасна!

Насупився…

Мовчки відімкнув двері й увійшов до кімнати. Підвів очі і застиг від несподіванки… Вона сиділа на стільці за столом, вдивляючись у вікно. Немов його виглядала.

— Єво… Хіба я не говорив тобі вночі, що пошкодуєш? — запитав похмуро. — А тепер і ти почуваєшся винною, і я, бо не зупинив тебе, дозволив собі втілити це безумство…

Вона обернула до нього заплакане, аж запухле від сліз обличчя.

— Батько думає, я пішла до кірхи, — мовила повільно, — а у мене сил немає підвестися. Усе думаю, думаю…

Марко глибоко вдихнув. Підійшов до скрині, відімкнув помальоване хексами віко. Дістав звідти свої речі.

— Єво… Я навіть не знаю, що тобі сказати. Просто зараз мушу їхати до вашого короля. Я і так картаю себе за те, що ми з тобою вчинили… Але хоч ти не картайся так, — може, твоє заміжнє життя буде не таким вже й поганим із тим паном?

— Може… — відповіла вона і зайшлася беззвучним плачем.

Господи, навіщо я встряг у це? Навіщо піддався? Хіба я не молився, щоб ти визволив мене від лукавого і не ввів у спокусу?

— Єво… Чому ти плачеш? Через те, що ми зробили? Чи… через що?

Вона підвелася з-за столу.

— Не думай, — проказала тихо, — я ні в чому тебе не виню. І не картаю себе. Так вже сталося, що твоя кімната для мене зараз — єдине місце, де я можу побути на самоті зі своєю бідою. Сховатися від очей батька… І пана Ларга…

— Він тут? — Марко запитав здивовано і мало не вкусив себе за язика. Яка йому направду різниця, тут він чи не тут?

Заплакані очі Єви переповнював невимовний жаль.

— Тут. У батька. Прийшов із самого ранку. Хоче, щоб наше весілля відбулося уже цього тижня… В неділю. Каже, його дітям потрібна матір, а йому — дружина і чекати більше немає сенсу. Батько геть здурів, віддає за мною в придане оцю таверну. І тепер… тепер усе перейде Ларгові. Я не тільки своє життя занапащу, так ще й втрачу батьків спадок… Він не розуміє… якщо я помру під час пологів чи від якої хвороби — Ларг його виставить на вулицю, усім керуватиме він та його діти від першого шлюбу…

Марко зітхнув. Підійшов до Єви ближче, обійняв та притулив до себе. Тепло і близькість її тіла враз нагадали нічну пристрасть, змусили Марка вдихнути глибоко.

— Де ти на мою голову взялася, Єво? — проказав тихо, українською, проводячи рукою по її волоссю. — Якби вчора знав, минув би цю таверну десятою дорогою…

Вона принишкло слухала його мову, хоч нічого з проказаного ним не розуміла. Підвела обличчя і подивилася на Марка поглядом, сповненим смутку.

Не втримався, нахилився і знову торкнувся її вуст поцілунком.

— Ти така солодка, Єво! — прошепотів тихо. — І ніч із тобою була, наче усе життя…

Провів рукою по її обличчю. Смарагдовий перстень зблиснув на пальці. Марко втупився у той камінь. Рішення прийшло саме, хоч і було вкрай божевільним.

— Кажеш, той пан хоче з тобою взяти шлюб у неділю?

— Так… — схлипнула вона.

— І батько тому радий?

— Так… — хитнула головою дівчина.

— Гаразд… Веди мене до свого батька…

— Але…

— Веди! — наказав суворо. — Іншого виходу немає…

Єва ледве встигала за Марком, а він, тримаючи її за руку, мало не тягнув за собою дерев’яними сходами донизу.

— Як звуть твого батька? — запитав поспіхом.

— Хальстен. Його зовуть Хальстен.

— Хальстен… добре.

— Що… що ти надумав? — перелякано мовила вона. — Зупинися! Що ти надумав?

— Побачиш… Ну, веди мене до нього, Єво! Де ж він?

— Там… через кухню, далі… двері за прилавком! Там його кімната… Але поясни мені… що ти надумав? — не вгавала вона.

Марко мовчки, не випускаючи руку Єви, обійшов прилавок, разом вони під здивований і розгублений погляд кухарки, що якраз над киплячим казаном патрала курчат, підійшли до важких дубових дверей.

Марко зупинився, перевів дух.

— Тут?

— Тут, — ствердно відповіла Єва.

— Мовчи, ні слова, ні пари з уст! — проказав Вишневецький суворо. — Говоритиму я. — І прочинив двері.

Двоє чоловіків від несподіванки аж стріпонулися. Один із них, батько Єви, ще не старий кремезний чоловік, поспіхом згорнув зі столу кілька золотих крон і витріщився на Марка.

Інший, вочевидь, жених, отой самий Ларг, сивочубий ровесник Євиного батька, забачивши свою майбутню наречену, підвівся, переводячи погляд з неї на незнайомця, що міцно тримав її за руку.

— Ви пан Хальстен, власник таверни «Золоторогий олень» і батько цієї дівчини? — запитав Марко, не даючи ні одному, ні іншому спам’ятатися.

— Та-а-ак… — протягнув Хальстен, — так і є, пане… Так і є… А ви — наш постоялець, якщо не помиляюся? Вибачте мені, я не впізнав вас сьогодні.