Лариса Підгірна - Полювання на чорного дика

— Це нічого не означає, — зітхнув Шелленберг. — Як я вже говорив, велика політична гра — брехлива дама. Якщо ви не проти, то поки облишмо цю розмову. Я і так сказав вам забагато, Алексе.

— Ви сказали про те, що у вас болить, — хитнув головою Марко, — і даю слово, далі цих трьох сосен сказане вами не вийде. Але ваша обережність, Вальтере, — погане прикриття, й до того ж вона не лікує ваш внутрішній біль. Отож, мені, слухаючи вас, залишається лише запитати… головне, як мені здається. Ви ж завернули нас із дружиною на півдорозі і запросили на цю прекрасну віллу не для того, щоб прогулятися зі мною лісом і під коньяк ділитися якимись гіпотетичними тривогами?

Шелленберг знову зупинився і подивився на Марка.

— Ви умієте слухати, пане Макміллан. І чути головне. Подумайте над нашою розмовою. Якщо ви не проти, продовжимо її завтра на полюванні.

— На полюванні? — здивувався Швед.

— Так. Дворецький Мартін усе необхідне підготує. Вчора він сповістив мені, що місцевий хлопчина помітив вальдшнепів на висипках біля озерця неподалік. У мене ще є один вільний день, не хотілося б спускати його на пси. Тож якщо вам усе ще не набридло моє товариство…

— Звісно, ні… — усміхнувся Марко. — Ви просто занурюєте мене у саму душу Баварії… Але я не маю відповідного строю для полювання… і взуття. Ми з дружиною розраховували лише на міські прогулянки.

— О, не турбуйтеся, Алексе! — махнув рукою Шелленберг. — Мартін про все подбає. Просто скажете йому ваш розмір — одягу і взуття. Він усе забезпечить. Тут цього добра… Залишається лише вигадати якесь заняття нашим дамам, щоб вони не сумували!

* * *

— Як спалося, Алексе? — замість привітання поцікавився весело Вальтер, коли вранці, ледве розвиднілось, вони з Марком зустрілися на веранді маєтку.

На ньому був вже знайомий Маркові по фотографії твідовий костюм із короткими штанинами, зручні чоботи з ялової шкіри та мисливський капелюх із пером.

— Червону або чорну дичину у її класичному розумінні я вам, друже, не обіцяю, — промовив він, — але пару-трійку вальдшнепів ми з вами, два недолугих мисливця, спробуємо добути!

Як Шелленберг й обіцяв, такий самий мисливський стрій, — правда, більш у британському стилі, — дворецький Мартін, попередньо уточнивши у Шведа його розміри, підібрав Маркові ще звечора. Добротний картатий піджак, вузькі штани, які, на відміну від коротких Шелленбергових, можна було заправляти у чоботи, зручні чоботи з високими халявами. До костюма додавалася картата кепка, мисливський ніж у чохлі і шкіряна сумка на ремінці, яку разом із ножем можна було припасувати до пояса. У сумці — фляга з водою і мисливське причандалля для рушниці.

— Шкода, що наші дами усе ще в обіймах Морфея і не бачать нас! — гигикнув Шелленберг. — Ми обидва прекрасно виглядаємо в образі мисливців! Мартін постарався на славу! — похвалив він старого дворецького, оглядаючи Марка з усіх боків. — І одягнули усе правильно… Але часу мало, тож швиденько вип’ємо кави для бадьорості, — запропонував, вказуючи на тацю з кавником і горнятками, — і вперед, на полювання!

Мартін підступив ближче. Попри ранню годину він, як і належить вишколеній прислузі, був при повному параді — у чорному смокінгу, білосніжній напрасованій сорочці і чорному метелику. Цьому респектному вигляду додавала ще більшої респектності сивина його волосся, що робило Мартіна більше схожим на літнього лорда, ніж на дворецького. Старий налив міцної запахущої кави до мініатюрних філіжанок і подав Маркові та Вальтеру.

— Цей вранішній кавовий ритуал мене колись доб’є! — зауважив Шелленберг, делікатно підхоплюючи двома пальцями мініатюрне горнятко за вушко. — При моїй роботі і нестачі часу ніколи і похарчуватися як слід… Кава, кава, кава… Суцільна кава з ранку до вечора!

— Спробуйте перейти на зелений чай, Вальтере. Кажуть, він бадьорить так само, як ковток доброї кави. Чи на трав’яні…

— Ви б перейшли? — гмикнув Шелленберг.

— Ні! — розсміявся і собі Марко.

— Отож! І я не перейду…. Поки не зароблю собі виразку…

Дворецький тут же послужливо простягнув блюдце з такими ж мініатюрними, на один кус канапками з маслом й чорним кав’яром.

— Прошу, панове… до кави! — запропонував він.

«Чи могли у цьому відомчому маєтку працювати випадкові люди? — подумалось Маркові. — Навряд чи!»

Дворецький Мартін, уся прислуга, яка стелила гостям ліжка, готувала їжу, доглядала віллу й сад, виглядали так, ніби зійшли з мальованих нацистських агіток про ідеальне життя у Третьому рейху.

І навіть отой «місцевий хлопчина», як його учора представив Вальтер, неначе п'ять хвилин тому зняв свій однострій гітлерюгенду і переодягнувся у нехитру одежину сільського хлопчака. Доглянутий, білявий, спортивний, із гарною правильною мовою дитини, вихованої у добропорядній німецькій родині, аж ніяк не сільській, він виглядав кумедно у старих черевиках, короткуватих штанятах, розтягнутому светрику і теплій куртці.

Біля нього метушилися два жвавих курцхаара.

— Ну, ось, наш провідник, Ансель, — вказав на нього Шелленберг. — Він знає про полювання більше, ніж ми з вами, Алексе. Як ви вже здогадалися, тут на віллі часом бувають поважні особи з рейхсканцелярії, і Ансель допомагає нам під час полювання. Дуже кмітливий юнак! Ну що ж… — не приховуючи азарту, додав він, — ось і настав момент істини! Це вам, а це мені!

Вальтер підкликав Мартіна і той простягнув кожному добротну французьку рушницю «Верней-Каррон» та заповнені патронташі.

— А у вас є зброя, Алексе? Своя, маю на увазі, вдома. Ви взагалі… стріляєте? — поцікавився Вальтер.

— Так. Маю револьвер від «Веблі Скотта». Моя улюблена марка, — відповів Швед. — Але свого «Бульдога» я не наважився брати у поїздку. Вони ж у вас тут класифікуються як «кримінальна» зброя. Та й навіщо мені б здався револьвер у Фюрербау?

— А-а-а-а-а! — розсміявся Шелленберг, хитаючи пальцем. — Це ви точно, Алексе, підмітили… короткоствольні револьвери у нас дійсно заборонені особистим розпорядженням фюрера. Та й ваш «Бульдог» був би у Фюрербау ні до чого… це правда.

— Вдалого полювання, пане Шелленберг, пане Макміллан! — проказав дворецький Мартін. — Про дам не хвилюйтеся, ми потурбуємось, щоб їм було затишно і комфортно за вашої відсутності.

Тим часом Ансель, притримуючи на повідках курцхаарів, побіг уперед, уздовж краю лісу.

— Він виведе нас до озерця, — пояснив Вальтер, рішуче ступивши услід за Анселем просто у високу росяну траву. — Малий каже, бачив вальдшнепів у рідколіссі. Поряд вода, тож увечері вони, мабуть, вилітали втамувати спрагу. Правильніше, звичайно, було 6 полювати на них звечора, як смеркне. Але ж ми з вами, Алексе, дилетанти… Тим ціннішими будуть наші мисливські трофеї, — якщо, звісно, їх добудемо!

Марко