Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

Більмасті очі втупились у силуети. Лобода стволом підштовхнула хлопця до крісла біля столу. Плюхнулася поряд. Курок пітнів під пальцем, ставав слизьким.

— Ба… Вона — шахідка. Вона — стрілятиме. Профі. Це старий, дядьо Дзюньо, найняв…

Соломія ще вдома, на Позняках, збиралася вдумливо. Легка сумка на довгому ремені, який перехрещував груди, висіла з лівого боку. Лівою рукою вона виклала на стіл кілька аркушів паперу, кулькову ручку.

Тут і зараз — 13. Жах на Нивках, жах на Осокорках

Заєць хотів реабілітуватися. Перед собою, а що? Ну, гаразд, перед Соломією. Нині зранку він чатував-чатував біля під'їзду, де жила Галка, але та так і не вийшла. Поїхав на Нивки. Соля казала, що дівка має на десяту прийти туди, якщо так — вона і є вона. Тобто, вона і є Гелла. Помічниця якоїсь відьми, що поїхала дахом на темі помсти.

Біля цього під'їзду теж нічого цікавого не було. А слідкував же ж — довго. Задзвонив Лободі, щоб почути коротке: «Ну, й не було її. Бо з дому вийшла раніше. Ще на світанні різала скат автівки біля котеджу».

Більше зв'язатися із Соломією не вдалося. Полагодив робочі справи. Загорівся темою розробки нової програми. А всередині — муляло. Вийшов з роботи не рано, час додому. Та муляло ж! Фіга з два він зможе зосередитися на програмі. Поки не роздобуде якоїсь інформуліни для їхнього з Лободою детективу.

Знову — стовбичив, спостерігаючи за під'їздом Галки. Довго. А ну ж!..

І таки буває. Невеличка фігура стрімко з'явилася на вулиці. Рушила в бік метро.

Йому, криючись у сусідньому вагоні, визираючи на кожній зупинці, отримуючи за це лайку чи не від усіх, хто входив-виходив — пощастило довести свій об'єкт до «Славутича». Непоміченим, дійти до котеджу, не спускаючи з ока знайому постать.

Галка ковзнула у бокову хвіртку, як завжди — не зачинену. Знову наважилася? В іншому, так би мовити, іміджі? Зараз вилетить?

Минали хвилини. Світло нанизу, в холі, згасло. Натомість — засвітилось одне зі скісних віконець нагорі. Усе спокійно. Отже, Геллу нині приймають тут як гостю, без проблем?

* * *

Соломія, не розслабляючи пальців, у яких затиснула втулений під ребра Романа пістолет, продовжувала диктувати.

Не зовсім, щоб диктувати. Вже півгодини, як вона, не відволікаючись, пункт за пунктом, озвучувала всі «непонятки» навколо Асі. Вислуховувала сказане. Аж тоді формулювала, штовхала стволом, вимагаючи написати. А двійко її заложників, палкий наречений та його старенька Ба, ніби під гіпнозом, підхоплювали наступний поворот сюжету. Щоб перекидатися знавіснілими фразами.

— Тобі — лише б гроші… Ти б і Дзюнику сраку лизав, якби він записав на тебе!

— А тобі б — лишень трупа? Незнайомої тобі дівчини? Чужими руками?

Угорі першого аркуша недоладним почерком було нашкрябано: «Зізнаюся, що поселився в Анастасії Петрук з метою позбавити її життя й заволодіти майном, для чого…»

Лобода косувала по рядках. Підпиляні сходинки. Пропоротий і поклеєний, так, щоб розійтися від води, надувний матрац. А що там за цегли, під виття, літали через паркан?

— Самодіяльність маленької помийниці, горіти б їй!

— Ба, не смій! Вона — моя дівчина!

«... І моя подруга, Галина…» — Як її прізвище, га?

Дуло пістолета залишило черговий синець на ребрах молодика.

—  І їй товкмачила, і тобі… Довести істеричку до самогубства. Але спершу — женитися. Це, до речі, твоє питання, бо гроші, щоб по закону — це тобі б. Так ти ж у ліжку в блідої Дзюниківської жабки втриматися не зміг!

— Знаєш — я не подонок!

Соломія з непідробним здивуванням глянула на красунчика. Н-да. «Не подонок»?

Картинка вимальовувалася. Стара була центром павутиння навколо мухи-Асі. Роман — павучок-молодець, який скрупульозно переповідав усе, що стосувалося жертви. Бабця придумувала навороти.

Квапила.

Сама, звичайно, не мала сил кудись вирушити. Руками старої, чи то з провокацією в «Борисі», чи з осою в шухляді, та з усім — поперемінно слугували оці двоє, які у вільний час обмінювалися гарячими поцілунками.

Мобілка Лободи дзеленчала, мало не плигала у сумці, в яку так важко залізти лівою рукою, не розтискаючи правої на спусковому гачку пістолета.

Вимкнути взагалі? Глянути. Так. Може через цей дзвінок — не вимкнула раніше.

* * *

Заєць не витримав. Подумки перехрестився, ковзнув на подвір'я. У темряві піднявся на терасу. Застиг, прислухався. Двері у хол піддались під рукою. Переступив поріг. Неголосно гукнув пару разів: «Ку-ку! Є хто живий?»

У будинку панувала тиша. Світилося біля сходів нагору. Він попрямував на світло. Нарешті — прийшли й звуки. Десь у мансарді глухо шурхотіло. Донеслися незрозумілі слова, може, й Галчиним голосом, потім — високий, слабкий жіночий зойк, незнайомий.

Він кинувся сходами. І тут — з розмаху гупнули двері у холі, за спиною, сходами накочувався тупіт.

«Ну, ось і…» — Заєць не встиг додумати.

* * *

Ліва рука Соломії таки впоралася з мобілкою. У вухо тривожно, на межі сліз, вимовляла Ася:

— Ви казали — можна дзвонити! Так ось, я вирвалася додому, я весь день… Де Ромко? Тут нікого. Я йому дзвонила. І дзвоню! Телефон його, з підлоги, відповідає, тут, у холі, валяється!

Лобода спромоглася на одне слово. Вичавила: «Спокійно!». Натиснула відбій. І, відразу ж, Бонка. Не зверталася на ім'я. Відбарабанила: «Вона — вдома. Сама. Краще поїхати. Не знаю. Поки що — тільки дуже хвилюється. Але…»

Знов, притискаючи ствола до ребер Романа, примусила його підписатися, нашкрябати число. Лівою рукою згребла аркуші в сумку через плече.

Не наводила на стару пістолета. Кинула їй: «Телефон! Ваш, він збоку, давайте, по столу, до мене». Лівою рукою, напрочуд вдало, висмикнула зі стіни й дріт домашнього, старого, добре, що був він поруч. Змахнула апарати собі під ноги.

Стара знову ледь зіп’ялася, спираючись долонями на бильця свого крісла.

— Найомниця… Думаєш, я смерті боюся?

— Своєї — ні. Та й його вам уже не шкода. Але… Якщо він, ваш, так би мовити, паросток, на ваших очах, зараз плазуватиме у власних кишках, Дідух з того світу обіржеться від задоволення. А оцього ж — і боїтеся?

Соломія відступала у передпокій, тримаючи Романа на мушці. Задніми ногами (що верзе? Звичайними своїми ногами, просто задом, п'ятами по підлозі) відштовхувала до вхідних дверей мобілку відьми й заплямований по червоному пластику пальцями старий настінний телефон.

У крихітному закапелку біля дверей зірвала зі стінного кілка дві пари ключів. Ті, що ними орудував Роман, коли приїхали — згадала, залишились у замку, зовні. Отак. Брала