Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

пропорото. Тобто, воно так, за кермом спочатку нічого не відчувається, але варто розігнатися, то на швидкості б…

— Мала каже — Роман подзвонив, кричав, щоб стояла. Виходить, врятував? А ти при чім? Звідки знала, що з машиною щось теє?

— Анатолію… Сьогодні я — гратиму в темну. Так кажуть? От.

І хай воно виглядає як незрозумілий ультиматум! Або ще одну добу Бончук, без зайвих розпитувань, робитиме те, про що вона просить, або вона кидає справу.

— Соломіє! Ти на зв'язку? Ти, теє, не сплигуй, а? Кажи…

День — ніби розтягнувся від неймовірної спеки. Лобода не пішла додому. Тинялася поверхами безкінечного торгового центру на Осокорках. Сиділа у соковому барі. Для годиться доторкалася рукою якихось вішаків зі спідницями в одному з тутешніх бутиків.

(«Звичайно, був варіант. Кинутися до Бонка з усім, що вже знаю. Думаю, що знаю. І він… Еге ж, згадає так звані круті 90-і. Закопає у приміськім лісі молодого скота. Можливо, в компанії з відьмою-інвалідкою та нахабним дівчиськом»).

Соломія знайшла собі нарешті затишну лавку. За спиною, відгороджуючи якесь кафе, від стелі до підлоги, між товстим склом, невпинно, прохолодно текла вода.

Не в тім річ, що їй шкода гадючий клубок. А в тім — що вона не може погодитися на беззаконня. А якщо — по закону? Наразі ніяк. Клаптики інформації геть бездоказові.

Двері торгового центру роз'їхалися, кондиціонована прохолода втягла кремезну постать Бончука.

— Ну — так. Як ти казала. Аську в котедж не відпустив. Дьоргалась, а як же. Що? Ні, не в туалеті закрив. Дав своїм бабам, з фірми, бабла. Їх двоє при ній, не дурні. Так що, до вечора, буде крутитися з ними у такім завєдєнії, педікюри-шманікюри, СПА, чи як його? Сказав їй, що так треба, що такий сюрприз. Далі — що?

Від Соломіїного «далі» очі Бончука полізли на лоба.

Тут і зараз — 12. Феєрверк

Додому таки зайти довелось. І добре, що в квартирі нікого, зараз не до розмов.

Тобто, як це — нікого? Очманілий від спеки Гриць, нявкнувши на привітання, потягнувсь, і картинно розвалився на прохолодному лінолеумі. Лобода доторкнулася до смугастої довгої лапи — одним пальцем. Не погладила.

Їй — не можна розслаблятись.

Очікуваний дзвінок пролунав під вечір.

— Я від Бончука. Піднятися? Чи ви — в машину? Краще, щоб ви.

Виходячи з під'їзду, Соломія почула короткий сигнал. Ага, знов таки джип. Хоч і не такий наворочений, як у Бонка.

У салоні вона уважно глянула на чоловіка, що сидів, поклавши руки на кермо. Він розвернувся, повільно знявши темні окуляри.

Пояснювати (а що б вона могла пояснити до ладу?!) не довелося.

Значить, так. Віктор. Працівник охоронної фірми, яка співпрацює з підприємствами Бончука. «Виконаю одноразове доручення Анатолія Дмитровича. Позичу вам ствол, „Макаров“. Вислухаю інші потреби на сьогоднішній вечір. Якщо потреби… за межами — зараз же, при вас, віддзвонюся Бончукові».

Лобода повільно відкинулася на спинку зручного крісла.

— Анатолій Дмитрович не приховав від вас нічого. Він і справді не знає, що саме я робитиму. Виходить, йому достатньо мого слова. Повторю й вам: зі зброї не буде нікого вбито чи поранено. Поверну ствол сьогодні. Чистим, незасвіченим. Щодо інших потреб… Ви не могли б зіграти роль таксиста?

Покинувши джип, Соломія відчула, що непрозорий пакет, який вона прихопила з собою, поклала у нього отримане — таки важить. І не подумала б, що пістолет — штука важка… А як цей Віктор дивувався, коли сказала: головне — навчити її не стріляти, а навпаки, що робити, аби ні в якому разі не вистрелити, не зняти із запобіжника.

Так зване таксі — це на потім. Представник охоронного агентства сказав, що буде не на джипі, а скромніше, й навіть із шашечками. «Запам'ятайте: „Тойота“, сірий металік, номер…»

А наразі, перш ніж осідлати свою «Ренусю», Лобода розпрощалась із іміджем ретельної Нелі. Задля настрою — пшикнула на хвилясте розпущене волосся улюбленим ароматом. «Зелений чай», еге ж. Точними рухами пройшлася щіточкою з тушшю по віях. Надіслала Зайцеві SMS — хай не дзвонить.

* * *

Ще раз придалися ключі, які свого часу витрусила з невдахи Едика. Котедж зустрів тишею. Здобич, по яку вона прийшла сюди, напівсидячи розкинулась на дивані у холі. Роман ледь повів головою на звук заклацнутого вхідного замка.

— Мобілу! Ну? Кидай на підлогу! Розіб'ється — так все одно, у морзі тобі її не треба!

Пістолетне дуло чітко дивилося між гарних брів. Хлопець скочив на ноги. Але в цю ж мить прямо над головами обох пролунав гучний постріл. Лобода здригнулася з несподіванки, проте, зауважити її розгубленість було нікому: Роман з тонким вереском, прикривши голову руками, скотився з дивана, зіщулився на підлозі.

Після короткої паузи канонада продовжилася. Вибухи лунали з вулиці, досмачувалися спалахами, віддаленими веселими вигуками. («Була ж упевнена, що збіги в цій історії вичерпано… І ось тобі. Ніякі муніципальні заборони не відівчать наш нарід з приводу чи без приводу шмаляти піротехнікою»).

Аби стримати регіт, який таки підступав до горла, Соломія суворо вимовила:

— Так. Салют-феєрверк. Але ж перший постріл — був мій.

Вона так серйозно підняла очі в кут високої стелі, що бранець глянути туди ж не наважився. Спереду, на його синіх джинсах, розпливалася мокра пляма.

Спитали б пізніше — словами не змалювала б, як, примусивши піднятись на ноги, вперла дуло у спину, як виводила молодика з дому. Поталанило. Ключі від бабусиної квартири виявились у нього тут, у сумці, що валялась у холі. Бо не знає вона, чи змогла б отак, не відводячи пістолет, конвоювати нагору, й знову вниз.

Настав обумовлений час таксі. Лобода, не відриваючи твердого дула від тіла Романа, заштовхнула здобич на заднє сидіння «Тойоти», сірий металік. Водій і не озирнувся.

Байдуже запитав, чи їдуть за адресою, яку замовляли в диспетчера.

І це були єдині слова, що пролунали дорогою на Нивки. Все, що варто було сказати, Соломія виклала ще в котеджі. Лишається сподіватися, що переконливо. Мовляв, хоч пара з вуст — стрілятиме. Побачить водій чи перехожі? А це — її біда. Тільки ось Роман спостерігатиме за її бідою із роздробленим хребтом. Якщо зможе спостерігати.

Ліфт скреготав. Що було б, якби у ньому вони виявились не самі, Соломія не знає. Перед дверима зі знайомим номером вона просичала хлопцеві у вухо, аби не смикався, повільно відчинив замок, привітався до бабці.

У кімнаті стара здивовано зіп’ялася на руках з інвалідного крісла:

— Ромо? Чого тобі? Нарешті сталося?