Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

Завела лівицю за спину, натиснула клямку. Штовхнула двері задом, намагаючись п'ятами перекинути телефони через поріг. І, мало, не задихаючись від напруження, відчула легкі чужі пальці на талії.

* * *

Заєць роздивився. Буря, що наздогнала його на сходах в котеджі, виявилася спітнілим Бонком. Він, безпомилково, на звук, вчепився у клямку однієї з чотирьох дверей. Рвонув. Вишкірений, обернувся через плече.

Заєць не згадає, чи дійсно вони удвох здолали металеву жовтаву ручку, чи, якимось робом, відчинилась вона зсередини. Під ноги чи не викотився клубок двох переплетених дівочих тіл.

Русява, бліда, із закривавленим обличчям, наразі, може, й на коротку хвилину, але брала гору над гнучкою, коротко стриженою.

Бонк висмикнув русяву, поставивши її на ноги. Заєць, уже не здаючи справи, хто й ким є, просто як пружну силу протидії, намагався притиснути до підлоги Галку.

Русява — повільно осіла на підлогу. Бонк, тим часом, якось непомітно відсторонивши хлопця, мовчки стягав цій, пружній, руки за спиною тонким ременем, напевне, витягнутим із власних штанів.

Русява здіймалася на ноги. З незрозумілим, чи не напівсонним виразом обличчя, вона рукою повела в отвір дверей.

— Дядя Толік… Вона хотіла, щоб я повісилася. Мовляв, цього хоче Ромко. Але ж… Це занадто?

У ванній кімнаті, на міцній трубі, так званій сушці для рушників, коливався досить майстерний зашморг із сірої мотузки.

На кахлях підлоги валявся один з ножів, тих, дорогих, гострих, що приволік колись Бонк Соломії. Аби вона, граючись у служницю, мала найкращий кухонний інструмент.

Заєць здригнувся. Не від картинки — від звуку. Бліда русявка шльопнулася на підлогу. Заєць ніколи не бачив, як втрачають свідомість. Отак, дійсно тратять, ніби свідомість і ляснула по підлозі, випавши з рук.

* * *

На сходовій клітці Соломія затамувала подих. Хтось, майнувши рукою перед її обличчям, провернув у замку ключі, витяг їх.

— Замок не відкривається з середини без ключа? Ці люди мають поки що бути там?

Псевдотаксист. Віктор.

Він спокійно, швидко запхав у її тряпчану сумку телефонні апарати.

— А як ви думали? Я навіщо у вас не лише вулицю й номер дому, а й поверх, і номер квартири спитав? Ну, ось… І був тута. Ви не збрехали — обійшлося без пальби.

Він викликав ліфт. Не забирав у неї пістолета, просто не зводив з нього очей.

Ліфт ляскав, пливучи вниз. Віктор стояв спиною до дверей кабіни, перекриваючи можливі погляди, якби зупинка сталася несподівано. Раптом кинув:

— Ні. Під пальбу б страхувати не став. Просто знав би, що ствол засвічено. Вибачте. Як кажуть, нічого лічного, только дело.

Виходили з під'їзду, він тримав її за праву руку, цю, з пістолетом. Навколо не було нікого. Було темно. Навіть — злегка прохолодно.

У «Тойоті», яка уже не одсвічувала шашечками, Віктор обережно, але сильно розімкнув її пальці, зчеплені на зброї. І раптом — очі його, з вузьких, байдужих, стали щиро здивованими.

— Питала ж — як не вистрелити випадково? Як — не знімати із запобіжника? Що це?!

Лобода, не розуміючи, втупилась у метал. Долинали слова: я ж говорив… Ось — флажок… І де він тепер, ану, кажіть?

Віктор клацнув якимось гвинтиком, а потім понюхав ствол. «Та знаю ж, що не стрелила. Проте, тримали ви, дорогенька, свою жертву під дулом без запобіжника. А якби палець на спусковому здригнувся?»

Розпитував про якісь дрібниці, а Соломія мовчки кивала головою. Так, ще коли виводила хлопа з котеджу, був момент — затисла зброю обіруч. Так, щось там, може й змінило положення під зведеними долонями. Так…

Він сміявся, напевне, без образи, але ніби побачивши суперприкол. Праву руку Лободи, нарешті, вільну, прошила болюча судома. Здається, не лише руку.

Біля губ відчула горло фляги. Ковтнути спочатку не змогла, й не тому, що різкий запах спирту викликав спротив. Точніше, не тільки тому. Цокотіли зуби. У неї? Не бувати цьому, під три чорти!

Хоча… Якщо взяти до уваги, що хай гидотного, та з кості й м'яса, цього Романа — вона весь час тримала під пострілом, йорзаючи мокрими пальцями, геть без запобіжника…

Тут і зараз — 14. Таки все?.

Автівка, тим часом, уже рухалася. Віктор говорив:

— Якщо потрібна була гарантія, щоб «Макаров» не стрелив, я б дав незаряджений. А так і не подумав. Як Бончук просив — просто слухав ваші побажання.

Вона прошепотіла: «Потрібна ж достовірність…» І, нарешті, запитала:

— Ми куди?

— Куди скажете. Просто маячити там, де були, досить. Треба постояти — то зупинимося далі. Вам же треба паузи?

«Тойота» парканулася біля парку, на Політехнічному. Соломія оговтувалася. Розправляла на колінах списані аркуші, що витягла з торби. Псевдотаксист подививсь на нерівні рядки.

— Зізнання, добуті під примусом. Той, хто підписав, скаже, що його примусили, погрожуючи зброєю.

— Мені треба подзвонити.

— Мені також.

Віктор вийшов з автівки. Повернувся не відразу. Лобода так і просиділа ці хвилини. У паузі, ага. Може й справді треба. Нарешті, заговорила:

— Ще невідомо, як приліпити ці докази. Але без них ніяк, якщо підключати закон. Без закону ж, просто помстою, я не дозволю…

Псевдотаксист усміхнувся, здається, щиро:

— Ось ви про що? Так Анатолій Дмитрович, скільки часу його знаю, у ліс нікого не вивозить! І раніше — ніби ні. Можливо… Тобто, можливо, що і раніш — ні.

Він чи не сміявся з неї, як тоді, через випадково опущений флажок-запобіжник. Але Соломія не встигла образитися. Бо почула…

— На Садовій, у дачному селищі на Осокорках, затримано таку собі Галину Радченко. Вона проникла в будинок і намагалася вбити дівчину. Злочину перешкодили хрещений потенційної жертви, що випадково навідавсь у гості. І якийсь молодий чоловік, здається, звати Олександром.

— Ви… міліціонер?

— Колишній. Та я ж поки що просто з Бончуком зв'язався, вони з цим парнєм наряд викликали, зараз свідчення оформлюють. Ага, Анатолій Дмитрович встиг сказати мені, що затримана показує проти якогось Романа Марцевича.

Віктор подивився на Лободу уважно. Якщо, наприклад, звичайно ж, тільки наприклад, «цей Марцевич і є зараз у квартирі на Нивках, то цілком може бути, що пише він явку з повинною, щоб полегшити своє становище».

— Їдемо? На Позняки?

Соломія кивнула. Не питаючи, намацала флягу. Відкрутила кришку, ковтнула. Й доклала всіх зусиль, аби мужик за кермом не зауважив, що з обпеченої горлянки готовий вирватися кашель. Якби вирвався, здається, був би цей кашель кольору синьої блискавки.

Іще раз, уже в хаті, одна, Лобода знов відкрутила кришку. З іншої пляшки, маленької, аптечної, залишки в