Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

Драккайнен з’їхав по даху на спині і зіскочив на бруковане подвір’я, після чого впав на чотири кінцівки, немов кіт, і встав, кривлячись і злегка накульгуючи на ліву ногу.

Копчений Уллє нерухомо сидів на лавці з розкладеною копченою рибою на колінах і дивився на нього з роззявленим ротом. Шматок шкіри з плавником повис у нього на бороді.

Рипнули двері.

Подорожній півобертом ухилився, пустивши уздовж тіла руку з сокирою, заблокував зверху зап’ясток нападника, тріснув його ліктем у лоб і вклав нерухомого на землю. Усе тривало не довше, ніж кліпання оком і відбулося в повній тиші.

— Ти вбив мого сина, — прохрипів Уллє. Риб’ячий плавник так і висів у нього на бороді.

Драккайнен рушив до нього швидким кроком, піднявся сходами веранди і різко стиснув купцеві грудну клітку, приперши його до стіни.

Дмухнув на пальці, в яких раптово з’явилася срібна монета.

— Вчора я заплатив тобі ґвіхт, — сказав він. — Сьогодні дам марку. Срібло твердіше за золото, і цього разу, гадаю, ти діставатимеш його з чола.

— Щ-щ-що… — видавив Копчений Уллє.

— Їх було троє, — гаркнув Драккайнен. — Мене в цьому місті ніхто не знає, і все ж вони чекали на мене. Тепер лежать під парканом, а я хочу знати, що ти маєш із цим спільного. Вони носили ось це, — показав амулет. — Усі троє. Водишся зі Зміями?

Вуко простягнув долоню до його обличчя. Уллє закотив очі, показавши вузьку тасьму білка, немов переляканий кінь, але Драккайнен тільки зірвав риб’ячий плавець, який починав його дратувати.

— Був тільки один, — хрипів Уллє, не зводячи очей з монети, яку Драккайнен тримав між великим і вказівним пальцями. — Один, а не троє. І прийшов на набережну, щойно ти пішов. Розпитував точно так само, як і ти. Чи був тут хтось дивний, чи питав про високого сліпого чоловіка з волоссям як вороняче крило. Я не пам’ятаю, що сказав, клянуся. Пам’ятаю лише його очі. Вони зробилися золотими. А навколо був туман. За мить я сидів у конторі абсолютно один. З носа лилася кров. Гіндом клянуся, якщо бажаєш. А тепер дай мені підійти до сина.

— Твій син зараз отямиться, — сказав Драккайнен. — Може, його буде нудити, але нічого страшного. Нехай прикладає до чола мокрі ганчірки і поспить. Найкраще прикласти лід.

Прибрав ногу, дозволяючи Уллє відклеїтися від стіни і відкашлятися.

— Думаю, я тобі вірю, — сказав Вуко. — Тільки чому якийсь Змій мав би мене знати?

— Він тебе не знав, — відповів Копчений Уллє. — А знав того чорнявого, якого ти шукав. Розпитував про когось дивного, а ти — дивний.

— Анітрохи я не дивний, — нахмурився Драккайнен. — Просто я не пив сьогодні капучино.

— Чого? — отетеріло перепитав Уллє.

— Неважливо. Цього навіть у тебе немає. Дай-но мені пива зі спеціями.

— Коли захочеш ще раз мене провідати, — зауважив Уллє з невдоволенням, — не з’їжджай з даху.

Син Копченого Уллє застогнав і сів, болісно струшуючи головою.

Розділ 6

Вогонь пустелі

Не легковаж шепотіння і шелесту трав,

Не легковаж іскор, що розносить їх вітер

Пожежа — це мить

І бездумний гнів,

Лишаться сірі від попелу згарища,

І тільки лиш біль палатиме вічно.

Казали, що вона прийшла з пустелі. Прямо з безводного пекла Нахель Зиму, де немає нічого, крім каменю, піску та кущів залізної трави. Самотня жінка, вкрита мішкуватим червоним плащем, який носять у пустелі, з обличчям, прихованим під глибоким каптуром. Пророчиця, яка повідала, що підпалить світ. Мовила, що її прислала стародавньої богиня Амітрая, Підземна Матір. Богиня, від якої відвернувся народ.　Принаймні, якщо вірити пліткам, які повторювали в палацах і на базарах усієї імперії.　

Сталося це під час винятково спекотного та сухого літа. Небо горіло, в південних провінціях пересихали річки, а земля вкривалася потрісканою шкаралупою. Пекло день у день, а з весни в центральних провінціях не випало ані краплини дощу. Мій батько покликав до себе Відаючих, але що вони сказали, мені невідомо. Думаю, нічого важливого. Є речі, з якими навіть кращий з правителів небагато може вдіяти, і до них належать засуха, повені або мор. Навіть наймудріший з імператорів не втримає урагану, і навіть найкраща з армій не здолає бурі. Просто так воно є.　

Тоді я вже входив у пору юності. Мій старший брат Кімір Зил був мертвий, а я вже змирився з думкою про світ, який виглядає інакше. Часом я відвідував його могилу в Саду Мовчання і запалював лучину в кам’яній мисці, прикрашеній рельєфом у вигляді коня, але я не думав про нього занадто часто. Звик.　

Утім, мій Учитель не залишав мені багато часу на роздуми. А чим більше я невпинно тренувався і навчався в Будинку Сталі, що сприймав як тягар, до якого слід звикнути, тим більше я отримував додаткових завдань. Мій брат і дві сестри сиділи в Кімнаті Науки над сувоями і слухали вчителя.