Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

Я ж часто виходив в компанії Ременя. Ми кружляли таємними кам’яними коридорами аж до самого палацу. Раніше я майже ніколи не залишав Притулку Хмар. Його сади і будинки були для мене цілим світом. Стіни Тигрячого Палацу, що здіймалися так далеко, наскільки міг осягнути погляд, означали для мене те саме, що для когось іншого горизонт.

Під час свят та урочистостей нас інколи забирали, щоб ми дивилися на містерію з-за колон Тигрячої Зали або спостерігали за хороводами танцюристів на Площі Тисячі Коней перед палацом; іноді нас водили до державного храму, але все це були екзотичні подорожі, так само, як поодинокі виїзди в Орлиний палац в Морських горах.

Моє знання про світ походило з сувоїв і повістей. Про базар і вулиці Маранахара, які міг би відвідати відразу після сніданку, я знав стільки ж, скільки про кебірийські степи, гірські міста Саура-ґару або річки і канали Ярмаканди.

Єдині прості люди, яких я бачив, були палацовими садівниками, слугами і невільницями. Ситі і здорові, вони справляли враження абсолютно щасливих, і мені здавалося, що так само виглядають усі мешканці імперії і взагалі всі люди на світі.

Однак це мало змінитися, коли я увійшов в пору юності. Ремінь брав мене до палацу, щоб я стежив за народом і спостерігав з укриття за тими, хто прибуває до мого батька з посольствами. Щодня вранці я повинен був вислухати звіти про стан держави. Дізнавався про шторми, бунти, неврожаї зерна і дурри, кораблі, податки, неспокій і релігійні чвари. Ремінь безжально перепитував мене, перевіряючи, чи розумію і пам’ятаю я всі ці речі. Наказував мені казати, щоб я зробив би в тій чи іншій ситуації, і не приймав безглуздих аби-яких відповідей. Я мав цілі дні проводити в нескінченних дискусіях. Не вистачало відповідей на кшталт: «Я пересунув би тумен піхоти до Кебзеґару» або «Я підняв би податок на п’ять дірханів з прилавку». Невпинно лунали чергові «як» і «чому». Я повинен був придумувати рішення і відстоювати їх. Це змучувало мене сильніше, ніж навчання мистецтву бою.

Іншою зміною в моєму житті було саме те, що для мене закінчився час фехтування на палицях. Я отримав власні меч, ніж, лук і спис. Прості й дешеві — такі, які видають в армії. З лезами з доброї сталі, але вставленими в звичайну кістку і дерево.

Синці, які прикрашали мене до цього моменту, поповнилися неглибокими шрамами і ранами.

Одного разу я запитав у Ременя, коли настане хоч якийсь перепочинок.

— Легкий день був учора, — відповідав він, усміхаючись. — Тепер так буде протягом всього твого життя. Запам’ятай це, тохімоне.

Мені було нелегко на цьому зосередитися, оскільки почав змінюватися і я сам. І в мене було враження, що це сталося за одну ніч.

Увесь мій світ обмежувався полюванням на крихту свободи, щоб мати можливість бігати по саду, стріляти з лука по мішені або плавати в озері, аж раптом виявилося, що для мене немає цікавішої речі під сонцем, ніж той момент, коли покоївка Хафма стоїть проти світла на терасі, і крізь одяг чітко видно силует її тіла.

Коли моя вчителька Аїна пояснювала мені нотатки давніх вождів і викладала основи ефективної політики, я бачив лише її шию, а точніше, те місце на потилиці, де починалася лінія високо підколотого волосся. Слухав, як вона пояснює основи торгівлі, її хитрощі та таємниці, але засинав з розплющеними очима, не в змозі відвести погляду від таємничого затіненого місця між її грудей, яке проглядало між застібками каптану.

Ми часто грали в гру, яка була тренуванням торгових умінь. Вона називалася тарбісс. Я любив у неї грати, але з певного моменту почав постійно програвати. Те, чи зможу я виторгувати в Аїни рідкісний чорний камінь і який розклад приготувала мені доля, мене цікавило менше, ніж те, чи вдасться мені побачити в розрізі спідниці її стегно або внутрішню частину стопи.

Я ніби й знав, що росту і починаю ставати чоловіком, але не припускав, що це буде наче пожежа в степу. Я думав, що почну бажати жінок так, як бажав отримати власного коня або подивитися виступ акробатів. Таке бажання, через відсутність можливості його реалізувати, легко буде ігнорувати і пригнічувати. Я не розумів усіх тих полум’яних емоцій, про які читав у поетів. Не думав, що це буде немов паралізуюча туга за домом і гарячка з жагою посеред пустелі одночасно.

Я знав, що на мене чекає одруження з однією з принцес зі старих амітрайських родів, може, з донькою владики якогось чужоземного краю. Знав, що в мене буде кілька наложниць. Але також знав і те, що жодної не оберу сам, за покликом серця і що зовсім немає способу, щоб однією з них стала Аїна, моя вчителька.

Отже, уся країна вмирала від спраги, і я теж. Тільки люди та звірі мріяли про воду, а я засихав, жадаючи тіла Аїни.

Мій батько звелів виділяти корм для худоби і підвозити воду з річок до деяких міст. З прибережних провінцій цілими обозами рухалися наповнені водою діжки, з яких людям видавали по відерцю щодня.

Асіль — річка, що протікала через столицю — виглядала як струмок і ліниво несла свої води крізь широкий пояс сірого, потрісканого під сонцем мулу.

Я не міг згадати обличчя Аїни, тільки-но вона зникала з моїх очей. Знав, що очі у неї сині, трохи розкосі, і що її волосся кольору нічного літнього неба сплітається в кільця і кучерявиться. Чорне з відблисками синього. Пам’ятав її ніс, вузький, наче ніж, і повні губи з легко опущеними куточками, але це були лише слова. Я не міг побачити цього очима душі, хоча дуже старався. Мені здавалося, що обличчя вчительки ховалося за якоюсь заслоною і що ось-ось я зумію його побачити, але щойно я уявляв собі її очі, зникали губи, а коли згадував її волосся, щезало все обличчя. Я лежав