Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

ночами, стискаючи залізну кулю бажань, отриману від Ременя. Кулю, до якої настільки звик, що тягнувся за нею абсолютно не замислюючись, тільки-но мені ставало погано. Іноді я засинав лише тоді, коли вона випадала з моєї руки.

Криниці на дорогах доводилося оточувати військами, щоб їх не вичерпували до дна. Вози, навантажені діжками, теж мали їздити в супроводі солдатів. Дурра сохла на полях, а качани були розміром із дитячий кулачок.

Я намагався перемогти бажання, яке спалювало мене, і зайнятися чимось іншим. Але навіть наука стала монотонною. День за днем палац жив лише дощем, водою і урожаєм. Безперестанку перераховували стратегічні запаси і вирішували, як країні дожити до наступного року. Як і всі інші, я не міг відшукати жодного гарного рішення, тож відчував себе змученим.

Дедалі частіше ми отримували неспокійні рапорти. Від комендантів військових гарнізонів, від міської варти, від чиновників і шпигунів. У них повторювалася одна фраза, її шепотіли на базаpax, у придорожніх корчмах, на станціях і площах — «гнів богів».

У цьому не було нічого дивного: коли відбувається щось погане, люди підозрюють в цьому богів. Але в імперії мого батька плітки про старих богів були справді небезпечними і, як не крути, політичними.

Мені слід було би розповісти, як виглядав Амітрай за часів, коли мій дід посів Тигрячий Трон. І поступово я про це розповім, але не зараз. Досить цього: коли на базарах шепотіли про гнів богів, мали на увазі старих богів. Велику Підземну Матір та її слуг. Аззіну, якій перед кожними жнивами приносили десятки жертв кров’ю в’язнів.

Двох Місячних Братів, які були заступниками чоловіків. Кодекс Землі, який регулював не тільки кожен крок людини від народження до смерті, а і майже кожне слово, яке той вимовляв.

У тому Амітраї людина не мала майже нічого власного. Усе було присвячене богам, і все належало їм. Звичайно, їх бачили так само рідко, як і тепер, або деінде. Однак амітраї вірили, що їхній народ є власністю Підземної Матері, і що всі завоювання є відновленням її спадщини. Вірили, що, коли вони завоюють увесь світ і віддадуть його Матері, повернеться Золотий вік. Вік достатку, щастя й любові. Час, коли люди не мали статі і були єдині. Тоді світ, що розколовся надвоє, зростеться наново. Не буде дня і ночі, жінок і чоловіків, добра і зла — тільки гармонія єдності.

Ми, кірененці, віримо в дещо інше. У важку Подорож Угору до просвітлення і гармонії з Творцем. Віримо, що існують різні дороги, і багато з них — ті, що Ведуть Угору через зусилля буття справедливими, милостивими, вільними і добрими, — є слушними. Однак кожен іде сам і мусить обрати свій шлях. Боги — ці дивні створіння, що з’являються на землі, — теж рухаються своїми шляхами, так само, як і всі інші. Одні йдуть Угору, а інші втрачають свій шлях, як і люди, але це не має значення. І ми змусили Амітрай прийняти цю філософію.

Поступово, крок за кроком, ми дозволили людям брати шлюб, жити разом, будувати будинки, накопичувати достаток і самим виховувати дітей. Ми дозволили їм Іти Вгору і вибирати шляхи.

Ми дозволили їм пам’ятати стару мову і звичаї країн, з яких вони походили, перш ніж були завойовані імперією, дозволили їм поклонятися старим богам, якщо тільки вони підпорядковувалися нашим законам і Тигрячому Трону.

Але прийшла засуха, а з нею голод і хвороби, і на базарах почали шепотіти про гнів богів.

Старих богів. Тих, яких образили.

І про пророчицю, звану Вогнем Пустелі. Високу жінку, яка ховала своє обличчя під каптуром і була надіслана розгніваною Підземною Матір’ю, аби висікти неслухняний народ вогнем засухи.

— Чому це має таке значення? — запитав я у Ременя за сніданком. — Нарікають, бо страждають. Дощ піде рано чи пізно. Це жахливо, що деякі помруть, що рік буде гіршим, але ж ми можемо підняти податки в провінціях, які не постраждали. Можемо виростити там стада, які віддамо постраждалим у Внутрішньому Колі. Дощ коли-небудь піде. Ми привозимо воду, роздаємо її. Роздаємо також їжу. Вони бачать, що батько їм допомагає. А дощ піде і так. Мине час, вони забудуть про посуху. Так само, як і про цю пророчицю.

— Хотів би я, щоб ти мав рацію, — сказав Ремінь і похмуро глянув у свою чару з горіховим відваром. — Скажи, яка найцінніша річ, що ми дали амітраям?

— Ми, — розсміявся я. Він мене стукнув, але теж усміхнувся. — Ми дали їм свободу, — сказав я серйозно. — Чи існує більший скарб? Вони можуть спілкуватися одне з одним, незважаючи на касти, але ніхто їх до цього не примушує. Старі роди досі тримаються своїх каст, якщо того бажають. Ми дали їм закон. Кожен може обирати дорогу. Може працювати в полі або торгувати, або вступити в армію.

— Кожен? — запитав він глузливо. — Тоді як же відбувається, що все Хіруки працюють на полях Сіндарів? Жоден з них не хоче торгувати?

— У них немає чим торгувати. Однак колись за те, що вони залишали своє село, на них чекала смерть, а зараз вони можуть іти, куди захочуть, і робити, що захочуть.

— Тоді чому вони цього не роблять, Молодий Тигре?

— Тому що не вміють! — розсердився я. — Ти знову перекручуєш слова. Якщо сотні років кожен міг їх убити, оскільки вони були нижчою кастою і нічим не відрізнялися від рабів, вони ще довго будуть перебувати в темряві, це зрозуміло. Однак, наскільки я знаю, Сіндарам нині доводиться їм платити. У всіх селищах є імперські вчителі. Тож їхні діти…

— І Сіндари з цього приводу щасливі.

— Гадаю, що так і є, оскільки зараз вони можуть багатіти. Коли заплатять людям і віддадуть податки, те, що залишиться, беруть собі. Тоді ж вони не мали нічого.