Анджей Сапковський - Останнє бажання

Перша книга знаменитого відьмацького циклу Анджея Сапковського.
Рекомендується для читання тим, що люблять Сапковського і мовно-стилістичні експерименти.

Анджей Сапковський

ОСТАННЄ БАЖАННЯ

Відьми́н — 1

ГОЛОС РОЗУМУ 1

Вона прийшла до нього над ранком.

Ввійшла дуже обережно, тихо, безшелесно ступаючи, пливучи через кімнату як видіння, як примара, а єдиний звук, що її супроводжував, видавала нагортка[1], тершись об голу шкіру. Однак саме цей слабенький, ледь чутний шерех розбудив відьми́на, а, може, лиш вирвав з дрімоти, у якій він монотонно погойдувався, наче зависши у безодні, між поверхнею і дном спокійного моря, серед легенького хвилювання пасемок водоростів.

Він не ворухнувся, навіть не здригнувся. Дівчина підпурхнула ближче, зняла нагортку, повільно, наче вагаючись, сперла зігнуте коліно об край ліжка. Він поглядав на неї з-під опущених вій, не подаючи виду, що не спить. Дівчина обережно зійшла на ложе, на нього, обіймаючи його стегнами. Спершись на напружених руках, війнула по його обличчю волоссям, що пахло рум’янком. Відважившись і ніби в нетерплячці, схилилася, торкнулася кінчиком грудей його повіки, щоки, губ. Він усміхнувся, взявши її за плечі, дуже повільним рухом, обережно, ніжно. Вона випросталася, тікаючи від його пальців, промениста, осяяна, затьмарена своїм блиском у млистій ясності світанку. Він ворухнувся, але вона рішучим натиском обох долонь не дозволила йому змінити позицію, легкими, але рішучими рухами стегон вимагаючи відповіді.

Він відповів. Вона вже не уникала його долонь, відкинула голову назад, струснула волоссям. Її шкіра була прохолодною і дивовижно гладенькою. Очі, що їх він побачив, коли вона наблизила обличчя до його обличчя, були великими й темними, як у русалки.

Заколисуваний, він втонув у рум’янковому морі, а воно збурилося і зашуміло, згубивши спокій.

ВІДЬМИ́Н

I

Пізніше подейкували, що чоловік той надійшов з півночі, від брами Мотузяників. Йшов пішки, а нав’юченого коня вів за вуздечку. Було вже пізнє пообіддя і крамниці мотузяників та лимарів позамикали, а вуличка спустіла. Тепло було, а чоловік мав на собі чорний плащ, накинутий на плечі. Кидався в очі.

Спинився перед господою «Старий Наракорт», трохи постояв, прислухався до гомону. Господа, як завжди о цій порі, повна була людей.

Незнайомець не зайшов до «Старого Наракорта». Потягнув коня далі, в діл вулички. Була там інша корчма, менша, називалася «Під лисом». Тут було порожньо. Корчма мала недобру славу.

Корчмар підняв голову з-над бочки квашених огірків і зміряв гостя поглядом. Чужак, далі в плащі, штивно і нерухомо стояв перед шинквасом. Мовчав.

— Що подати?

— Пива, — відповів незнайомець. Голос мав неприємний. Корчмар обтер руки об полотняний фартух і наповнив глиняний кухоль. Кухоль був надщерблений.

Незнайомець не виглядав на старого, але його волосся було майже цілком білим. Під плащем мав витертий шкіряний кубрак[2], шнурований під шиєю і на передпліччях. Коли зняв плаща, всі помітили, що на поясі за плечима має меч. В цьому не було нічого дивного, у Визимі майже всі ходили зі зброєю, але ніхто не носив меча на плечах, наче лук чи сагайдак.

Незнайомець не сів за стіл, між нечисленних гостей, а далі стояв при шинквасі, дірявлячи корчмаря пронизливими очима. Потягнув з кухля.

— Кімнати для нічлігу шукаю.

— Нема, — буркнув корчмар, дивлячись на гостеві черевики, запилені й брудні. — Питайте в «Старому Наракорті».

— Я б волів тут.

— Нема, — корчмар нарешті розпізнав акцент незнайомця. Ривієць.

— Я заплачу, — сказав чужий тихо, якось невпевнено. Отоді й почалася та паскудна історія. Подзюбаний віспинами чолов’яга, який, відколи чужинець зайшов, не спускав з нього понурого ока, встав і підійшов до шинквасу. Двійко його товаришів стало ззаду, не далі, як за два кроки.

— Місця тутай нема, гультяю, ривський зайдо, — гаркнув дзюбатий, станувши при незнайомцеві. — Нам тутай, у Визимі, таких не тра. То порядне місто!

Незнайомець взяв свій кухоль і відсунувся. Зиркнув на корчмаря, але той уникав його погляду. І на думці не мав захищати ривійця. Зрештою, хто тих ривійців любив?

— Кожен ривець — то злодій, — тягнув дзюбатий, смердячи пивом, часником і злістю. — Чув, що кажу, покручу?

— Не чує! Гімно в нього в вухах! — сказав один ззаду, а другий зареготався.

— Плати і забирайся! — вереснув дзюбатий. Незнайомець щойно тепер подивився на нього.

— Доп’ю пиво.

— Ми тобі поможемо, — засичав чолов’яга. Вибив ривійцеві кухоль з руки і одночасно, хапаючи його за плече, вп’яв пальці в ремінь, що навкіс перетинав груди чужинця. Один з тих, що були ззаду, підняв кулак, замахнувшись для удару. Чужий обернувся на місці, вибивши дзюбатого з рівноваги. Меч засичав у піхвах і коротко зблиснув при світлі каганців. Закипіло. Крик. Хтось з решти гостей рвонув на вихід. З гуркотом впало крісло, глиняне начиння глухо бамкнуло об підлогу. Корчмар — губи йому тряслися — дивився на жахливо розрубане обличчя дзюбатого, котрий, вчепившись пальцями за край шинквасу, зсувався, щезав з очей, наче тонув. Ті двоє лежали на підлозі. Один нерухомо, другий звивався і дригався у темній калюжі, що швидко більшала. В повітрі дрижав тонкий істеричний жіночий голос — аж у вухах від нього лящало. Корчмар затремтів, перевів подих і почав блювати.

Незнайомець відступив під стіну. Наїжачений, напружений, пильний. Меча тримав обіруч, водячи кінцем вістря в повітрі. Ніхто не рухався. Страх, як холодне болото, обліпив обличчя, в’язав тіла, затикав горлянки.

Вартові вбігли до корчми з гуком і грюком, втрійку. Либонь, десь недалеко були. Обкручені ремінням палиці мали напоготові, але, побачивши трупи, відразу добули мечі. Ривієць притисся плечима до стіни, лівою рукою витягнув стилет з-за халяви.

— Кинь це! — вереснув один з вартових тремтячим голосом. — Кинь це, зарізяко! Підеш з нами!

Другий вартовий копняком відкинув стола, що не дозволяв обійти ривійця збоку.

— Біжи за людьми, Тріско! — крикнув до третього, що тримався ближче до дверей.

— Не треба, — сказав незнайомець, опускаючи меча. — Сам піду.

— Підеш, собаче насіння, але на шнурку! — розкричався той, тремтячий. — Кинь меча, бо довбешку розвалю!

Ривієць випростався. Швидко вхопив клинок під ліву пахву, а правою рукою, піднятою догори, в бік вартових, нарисував у повітрі заплутаний швидкий знак. Блиснули заклепки, якими були густо оббиті довгі, аж до ліктів, манжети шкіряного каптана.

Вартові відразу ж відступили, закриваючи обличчя передпліччями. Хтось з гостей схопився, ще один кинувся до дверей. Жінка знову закричала, дико, страшливо.

— Сам піду, — повторив незнайомець звучним металічним голосом. — А ви троє — вперед. Ведіть до війта. Я дороги не знаю.

— Так, пане, — промимрив вартовий, опускаючи голову. Рушив до виходу, непевно оглядаючись. Два інші вийшли за ним, задкуючи, поспіхом. Незнайомець пішов слідом, ховаючи меч у піхви, а стилет за халяву. Коли минали столи, гості затуляли обличчя полами кубраків.