Анджей Сапковський - Сезон гроз

Подарунок знаного майстра фантастичного жанру своїм фанам. Хоча історія Геральта, Єнніфер і Цирі давно завершилася і герої перейшли у засвіти, то все ж ми одержали ще одну можливість повернутися в їхній рідний світ.
"Сезон гроз" є одночасно і прологом, і епілогом усього циклу. Відразу ж після завершення дії книги Геральт вирушає знімати чари з доньки короля Фолтеста - а це було змістом першого оповідання циклу.

Рекомендується для читання тим, що люблять Сапковського і мовно-стилістичні експерименти..

Анджей Сапковський

Сезон гроз

Від кровопивців і від поторочів,

Від інших довголапих страховидл

І всього, що товчеться серед ночі,

Нас, добрий Боже, вибави!

Благальна молитва, відома як „The Cornish Litany”, датована XIV-XV ст.

Кажуть, що поступ проганяє морок. Але завжди, завжди буде існувати темінь.

І завжди буде в темряві Зло, завжди будуть у темряві ікла і пазури, смерть і кров.

Завжди будуть істоти, що товчуться серед ночі.

А ми, відьми́ни, є на те, щоби притовкти їх.

Весемир з Каер Моргену

Хто змагається зі страховищами, тому слід стерегтися,

щоб самому не обернутись на страховище.

І коли довго дивишся у прірву, прірва також зазирає в тебе.

Фрідріх Ніцше, «По той бік Добра і Зла» (пер. Анатолій Онишко)

Заглядання у прірву вважаю цілковитим ідіотизмом.

Є на світі безліч речей, набагато більш вартих того,

аби в них заглядати.

Горицвіт, «Півсторіччя поезії»

Розділ перший

Він жив лиш для того, щоби убивати.

Лежав на нагрітому сонцем піску.

Відчував коливання, що переносилися притисненими до землі волохатими сяжками та щетинками. Хоч коливання ще були далекі, Ідр відчував їх виразно і точно, на їх підставі був здатний визначити не лише напрям та ритм руху жертви, а й її вагу. Для більшості хижаків, що полювали подібним чином, вага здобичі мала першорядне значення – підкрадання, напад та переслідування означали витрату енергії, котра мусила бути компенсована енергетичною цінністю поживи. Більшість подібних до Ідра хижаків відмовлялася від нападу, коли здобич була замала. Але Ідр — ні. Ідр існував не для того, щоб їсти та продовжувати рід. Не для того був створений.

Жив для того, щоби убивати.

Обережно переставляючи членисті кінцівки, видобувся з ями, переповз через струхлявілий стовбур дерева, за два кроки проминув бурелом, як примара, промайнув галявину, впав у порослий папороттю підлісок, зробився непомітним у гущавині. Рухався швидко і безшумно, то біжучи, то підcтрибуючи, як велетенський коник-стрибунець.

Зачаївся у гущавині, притулився до землі сегментованим панцирем черевця. Коливання ґрунту ставали що далі, то більш виразними. Імпульси з вібрисів і щетинок Ідра складалися в образ. У план. Ідр уже знав, як підібратися до жертви, в якому місці перетяти їй дорогу, як змусити до втечі, як довгим стрибком звалитися на неї ззаду, на якій висоті вдарити і різонути гострими жвалами. Коливання та імпульси вже витворювали у ньому радість, якої зазнає, коли жертва засмикається під його вагою, ейфорію, яку дасть йому смак гарячої крові. Розкіш, яку відчує, коли повітря розітне скрик болю. Ідр легенько тремтів, розкриваючи та замикаючи клешні та ногомацаки.

Вібрації ґрунту, вже дуже виразні, стали й різноманітними. Ідр уже знав, що жертв більше, ймовірно три, можливо – чотири. Дві примушували ґрунт тремтіти так, як зазвичай, коливання третьої вказували на малу масу і вагу. Четверта ж – якщо взагалі була якась четверта – спричиняла нерегулярні вібрації, слабкі, непевні. Ідр завмер, випростав і виставив над травою антени, вивчаючи рухи повітря.

Тремтіння ґрунту врешті просигналізувало те, на що Ідр чекав. Жертви розділилися. Одна, та найменша, лишилася позаду. А четверта, та невиразна, зникла. То був фальшивий сигнал, неправдиве відлуння. Ідр проігнорував його.

Мала здобич ще сильніше віддалилася від решти. Ґрунт затремтів сильніше. І ближче. Ідр випростав задні кінцівки, відштовхнувся і скочив.

* * *

Дівчинка пронизливо вереснула. Замість тікати, завмерла на місці. І безперервно кричала.

* * *

Відьми́н кинувся до неї, в стрибку добуваючи меча. І в ту ж хвилину зрозумів – щось не так. Його пошили в дурні.

Чоловік, що тягнув візка із хмизом, скрикнув і на очах Геральта підлетів на сажень догори, а кров бризнула з нього широким струменем, розбризкуючись довкола. Упав, аби в ту ж хвилину знову злетіти, на цей раз – двома шматками, з яких бухала кров. Вже не кричав. Тепер пронизливо кричала жінка, що, як і її донька, стояла завмерла і паралізована страхом.

Хоч не вірив, що вийде, відьми́н зміг її врятувати. Підскочив і штовхнув із зусиллям, відкидаючи забризкану кров’ю жінку з доріжки в ліс, у зарості папороті. І тут же зрозумів, що й тепер то був підступ. Фортель. Бо сіра, пласка, неймовірно швидка постать з безліччю ніг вже віддалялася від візка і першої жертви. Сунула в напрямку другої. До дівчинки, що й далі пищала. Геральт кинувся за нею.

Якби вона й далі стояла на місці, він не встиг би вчасно. Однак дівчинка виявила здоровий глузд і одчайдушно кинулася навтьоки. Сіра потвора все ж наздогнала б її швидко і без труднощів – наздогнала, вбила і повернулася б, щоб забити й жінку. Так і сталося б, якби там не було відьми́на.

Наздогнав чудовисько, скочив, притискаючи підбором одну із задніх кінцівок. Якби тут же не відскочив – утратив би ногу — сіре створіння вивернулося з неймовірною гнучкістю, а його серпоподібні клешні клацнули, схибивши на волосину. Поки відьми́н відновив рівновагу, чудовисько відштовхнулося від землі і напало. Геральт захистився рефлекторним, широким і досить хаотичним ударом меча, відштовхнув потвору. Не завдав йому жодних пошкоджень, але повернув собі ініціативу.

Підскочив, наздогнав, ударом навідліг розрубуючи панцир на плоских головогрудях. Поки ошелешена тварюка опам’яталася, другим ударом відьми́н відтяв їй ліве жвало. Потвора кинулася на нього, розмахуючи лапами, намагаючись буцнути його другим жвалом, як тур. Відьми́н відрубав йому й друге. Швидким зворотним ударом відбатував один з ногомацаків. І ще раз рубонув у головогруди.

До Ідра нарешті дійшло, що він у небезпеці. Що мусить утікати. Мусив тікати, тікати далеко, зачаїтися десь, залягти у криївку. Жив лише для того, щоб убивати. Щоб убивати, мусив регенеруватися. Мусив тікати… Тікати…

* * *

Відьми́н не дав йому втекти. Догнав, притис ногою до землі задній сегмент тулуба, рубонув згори, з розмаху. На цей раз панцир головогрудей піддався, з тріщини бризнула і полилася густа зеленувата сукровиця. Чудовисько билося, його кінцівки відчайдушно молотили по землі. Геральт рубонув мечем, на цей раз повністю відділивши пласку голову від решти тіла.

Тяжко дихав.

Вдалині загриміло. Вихор, що зірвався, і небо, яке швидко чорніло, провіщали, — наближається гроза.

* * *

Альберт Смулька, недавно призначений жупан місцевої громади, вже при першій зустрічі нагадав Геральтові коренеплід брукви – був круглястий, недомитий, товстошкірий і взагалі якийсь нецікавий. Іншими словами, не надто відрізнявся від інших урядників нижчого рівня, з якими