Анджей Сапковський - Сезон гроз

— Ти диви, правда, — сказав жупан. – Що нема на клопіт, як відьмак.

— Йонас, що переді мною жупанував, – додав за хвилину, не дочекавшись від Геральта жодної реакції, — нахвалитися тобою не міг. Подумати лишень — а я його за брехуна мав. Значиться, не вірив йому до кінця. Знаю, як то речі обростають побрехеньками. Особливо в люду темного, у них де не рушся, там чудо, або диво, або інший якийсь відьмак з надлюдськими силами. А тут на маєш — виявляється, правда щира. Там у бору, за річечкою, люду погинуло — не злічити. А що тамтудою до містечка шлях коротший, тудою й ходили, дурні… На згубу власну. Остерігай їх, не остерігай. Час нині такий, що ліпше не швендяти по пустирях, не лазити по лісах. Всюди почвари, всюди людожери. В Темерії, на Тукайськім Нагір’ї, щойно-во страшна річ сталася, п’ятнадцятеро людей забив у вуглярському селищі якийсь лісовий упиряка. Роговизна висілок звався. Чув, певно. Ні? Але правду кажу, щоб я здох. Навіть чорнокнижники, кажуть, слідство у тій Роговизні чинили. Ну, але що там балакати. Ми тепер тут в Ансеґісі у безпеці. Тобі дякувати.

Вийняв з комоду шкатулку. Розклав на столі аркуш паперу, вмочив перо в каламар.

— Обіцяв-ісь, що страховисько заб’єш, — промовив, не піднімаючи голови. – Виходить, не кидав слів на вітер. Слівний, як на волоцюгу. А й тамтим людям життя відрятував. Бабі й дівчаті. Подякували хоч? Впали в ноги?

Не впали – стиснув зуби відьми́н. Бо ще не повністю очуняли. А я піду звідси, перш ніж опритомніють. Доки зрозуміють, що я використав їх як приманку, в зарозумілій упевненості переконаний, що зможу оборонити усіх трьох. Піду, доки до дівчинки дійде, доки зрозуміє, що то через мене лишилася напівсиротою.

Почувався погано. Без сумніву, то був наслідок вжитих перед боєм еліксирів. Без сумніву.

— Той монстр, – жупан посипав папір піском, потім струсив пісок на підлогу – справжнісінька гидота. Приглядівся до стерва, як принесли… Що то таке було?

Геральт не конче знав, але не збирався цього виявляти.

— Арахноморф.

Альберт Смулька поворухнув губами, даремно намагаючись повторити.

— Тьху, як звати, так звати, дідько з ним. То тим мечем ти його зарубав? Тим клинком? Можна глянути?

— Не можна.

— Ага, зачароване лезо, певно. І дороге… Ласий шматок… Ну, але ми тут базікаємо, а час біжить. Умова виконана, час платити. Але наперед формальності. Підпишися на рахункові. Значиться, хрестика постав чи інший якийсь знак.

Відьми́н узяв поданий йому рахунок, повернув до світла.

— Диви на нього, — покрутив головою жупан, кривлячись. — Читати вміє, чи що?

Геральт поклав папір на стіл, посунув у бік урядника.

— Невелика помилка, — проказав спокійно і тихо, — вкралася в документ. – Домовлялися на п’ятдесят корун. Рахунок виставлено на вісімдесят.

Альберт Смулька склав долоні, спер на них підборіддя.

— То не помилка, – теж знизив голос. — То скоріше доказ визнання. Вбив-ісь страшне страховидло, нелегка то, певно, була робота… Сума теж нікого не здивує…

— Не розумію.

— Коби не так. Не вдавай невинного. Наче Йонас, як тут урядував, не виставляв тобі таких фактур? Голову даю на відсіч, що…

— Що, що? – перебив Геральт. – Що завищував рахунки? А різницю, на яку зменшував королівську скарбницю, ділив зі мною пополовині?

— Пополовині? – Жупан скривив губи. – Не переборщуй, відьмаче, не переборщуй. Хто б подумав, що ти така значна особа. З різниці дістанеш третину. Десять корун. Для тебе то і так велика премія. А мені більше належиться, хоч би з огляду на посаду. Урядники державні мусять бути маєтні. Чим державний урядник маєтніший, тим престиж держави вищий. Що ти про таке знаєш? Вже я тою розмовою змучився. Підпишеш фактуру чи ні?

Дощ лопотів по даху, на вулиці лило як з відра. Але вже не гриміло, гроза віддалялася.

Інтерлюдія

Двома днями пізніше

— Дуже просимо, шановна, — владно кивнув Белогун, король Кераку. — Дуже просимо. Слуги! Крісло!

Склепіння кімнати прикрашав плафон, фреска, яка демонструвала вітрильник посеред хвиль, тритонів, гіпокампів та створінь, що нагадували омарів. Фреска ж на одній зі стін була мапою світу. Мапа, як давно вже констатувала Корал, була абсолютно фантастичною і зі справжнім розташуванням суші та морів мала небагато спільного. Однак була гарна і виконана зі смаком.

Двійко пажів притягнули і поставиле тяжке різьблене крісло. Чародійка сіла, поклавши руки на підлокітники так, щоб її обсаджені рубінами браслети були добре помітними і привертали увагу. На вкладеному у високу зачіску волоссі вона мала ще рубінову діадемку, а на глибокому декольте — рубінове кольє. Все це — спеціально для королівської аудієнції. Вона хотіла справити враження. І справляла. Король Белогун витріщав очі, невідомо, на рубіни чи на декольте.

Белогун, син Осмика, був, можна сказати, королем у першому поколінні. Його батько збив досить значний маєток на морській торгівлі і, найімовірніше, ще трохи — на піратстві. Поклавши край діяльності конкурентів і монополізувавши каботажне судноплавство в усій околиці, Осмик проголосив себе королем. Акт самозваної коронації переважно лише формалізував статус кво, тому не викликав ні заперечень, ні протестів. Упродовж більших і менших воєн, які він вів раніше, Осмик владнав усі прикордонні та політичні конфлікти з сусідами — Верденом і Цидарисом. Стало відомо, де починається Керак, де він закінчується і хто в ньому володарює. А якщо володарює, то є королем — і такий титул йому належиться. Звичним порядком речей титул і влада переходять від батька до сина, тож нікого не здивувало, що після смерті Осмика на трон сів його син, Белогун. Щоправда, синів Осмик мав більше, ще як мінімум чотирьох, але всі зреклися прав на корону, один, здається, навіть добровільно. Таким чином Белогун панував у Кераку вже років двадцять з гаком, згідно з родинною традицією отримуючи прибутки з кораблебудування, мореплавства, рибальства і піратства.

Зараз же, на троні, на підвищенні, в соболиному ковпаку, зі скіпетром в руці, король Белогун давав аудієнцію. Величний, як жук-гнойовик на коров’ячій купі.

— Шановна і люба нам пані Літта Нейд, — привітав гостю король. — Наша улюблена чародійка Літта Нейд. Зробила ласку і знову відвідала Керак. І знову, мабуть, на довший час?

— Морське повітря йде мені на користь. — Корал провокаційно поклала ногу на ногу, показуючи черевичок на модній підошві з корку. — З ласкавого дозволу