Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

— А з’являться?

— Нині — спокій осіннього віча. Всі Люди Узбережжя тут. Але, може, цього року стирсмани вирішать на них напасти. Усім уже набридло. Я чув, що люди з країни Вогню, і з країни Коней, і з Землі Солоної Трави скаржаться, що смейрінґи викрадають жінок і дітей. Ті заперечують і стверджують, що їх забрав туман. Ніби зараз у них є король, немов у чужоземних дикунів. Один, який над усіма, і може всякому наказувати. Дурість. Пам’ятай, що я тобі скажу, чужинцю. Якщо підеш у море і побачиш чорні вітрила із срібним знаком танцюючих Зміїв, готуй катапульту і бийся, або наставляй усі вітрила і чимдуж тікай звідти. Інакше викрадуть тебе і віддадуть Змію. Ти когось убив? — запитує раптово з інтересом.

Я дивлюся на нього порожніми очима. Мовчу, а на моїх губах розквітає насмішкувата посмішка.

— Ти ж бачив, у мене немає меча.

— Злодія вже забрали, — каже він. — Його голова опиниться на списі на лузі під вогненним деревом. Як пересторога і нагадування про спокій.

— Про спокій? — сміюся я.

— Будуть знати, що відбувається з тими, хто порушує мир.

Я криво посміхаюся.

Рано вранці я вирушаю до Копченого Уллє. Цього разу я напоготові. На лівій руці поблискує поруч, ніж я підвісив на підтяжках під пахвою, затуливши його полою каптана. Волів би прихопити і меч, але не ризикнув.

По дорозі широкою дугою обходжу той проклятий провулок. Сумніваюся, що нападники досі лежать на вулиці, але мені якось не хочеться там ходити.

Двері в контору зачинені.

Копчений Уллє для мене перший підозрюваний, хоч я й гадки не маю, в чому тут справа. Наказав мене обікрасти? І тільки?

В архітектурі цих будинків важко зорієнтуватися. Внутрішні дворики, патіо, одне подвір’я переходить в інше, всі закриті стінами будинків або частоколом. Невідомо, де закінчується один і починається інший.

Подумаймо. Погляньмо, де закінчується стіна контори. Який нахил дахів.

Я сиджу в тій самій корчмі, що й раніше. Будинки прилягають один до одного, забудова узбережжя йде однією лінією.

Я дивлюся на людей, які проходять набережною, і бачу, що щось змінилося. Зникли всі діти. Не бігають вже по пристані з дерев’яними мечами, не шмигають між спідницями і халявами перехожих, не сидять замурзані й голодні на порогах будинків. Зникли без сліду.

Змінився вид міського патруля.

Здається, він збільшився, але, напевно, через те, що всі тепер крутяться біля берега. І сьогодні у них у всіх із собою луки, а з-за спини стирчать пучки довгих стріл. І вартові, і звичайні перехожі потайки зиркають на річку.

На два «вовчі кораблі», що колишуться посеред течії борт об борт. Прибули вночі. На кормах обох звиваються зубасті чорні прапорці, обшиті сріблом, із символом, що нагадує спіраль ДНК або позначення медичної служби. Танцюючі Змії.

Схоже, ніхто не радий їхньому прибуттю. Ані мешканці Зміїної Горлянки, ані інші моряки. Між кораблями і людьми, які стоять на березі, тривають переговори. Але легко помітити, що всі прибулі на осінній ярмарок стоять на боці мешканців порту. На човнах не помітно зайвої нервозності, але чомусь біля катапульт у горщиках горить вогонь, і, наче ненароком, поруч стоїть дві людини: один біля натяжного механізму, другий — поблизу встановлених на стійці списів. Вони нагадують протитанкові гранати: товсті, змащені чимось, що нагадує смолу, і з дивними веретеноподібними вістрями. На палубах всі випадково вбрані в кольчуги і шоломи, у всіх під рукою луки і списи.

Тут не треба бути майстром прогнозування. Якщо Люди Змія не перестануть задиратися, осінній ярмарок завершиться різаниною, з якої жоден із них не вийде живим.

Солідний на вигляд бородатий чоловік у синьому плащі, який стоїть на пірсі в оточенні воїнів, знову щось гарчить, вказуючи рукою. Ясно.

Люди Змія повинні причалити до протилежного берега в найдальшому місці, а в бік порту і до пагорба, де буде ярмарок, їм доведеться плисти на човнах. Вони ж почуваються ображеними і наполягають на тому, що хочуть залишатися на якорі там, де стоять.

Напруга зростає. Гадаю, що всі в околиці стоять на березі або на порогах будинків і дивляться на кораблі Зміїв. Усі чекають. Чи посипляться за мить стріли? Крихкий мир осіннього ярмарку може луснути, як мильна бульбашка.

Змії стоять, недбало спершись об борти і ванти, граються сокирами і списами, які тримають у руках.

Заходячи до корчми, я активую підтримку.

Усередині було пусто. Драккайнен пройшов повз довгі лави і прослизнув за шматок шкіри, що закривала вхід. Зробив це м’яким котячим рухом, майже не хитнувши завіси. Позаду нього, у вузькому приміщенні, було звалено почорнілі діжки та кілька зламаних табуретів. Рипнули двері на подвір’я, і власник корчми пройшовся коридором, несучи по два порожні дзбани в кожній руці. Пройшов до дверей навпроти, відчинив їх з ноги, а тоді зник у глибині будівлі. Пляма тіні між діжками раптом набула людських обрисів, і з неї вислизнув Вуко. Він безшумно минув коридор і вийшов у двір. Двері, посаджені на дерев’яні кілочки, лише злегка рипнули.

Червоноволоса дівчинка, яка сиділа з того боку на ґанку з дерев’яною конячкою в руці, скам’яніла, побачивши його, але Подорожній приклав палець до губ і без зусиль заскочив на дах сараю, що прилягав до кам’яної стіни, звідти двома довгими стрибками перебрався на дах будинку і зник з іншого боку будівлі. Наразі було тихо. Неприродно тихо в усьому місті, тільки від набережної, де жителі торгувалися зі Зміями, долинали