Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

І амулети. Тут усі носять цілі колекції прикрас з металу, кістки й каменю. Панічно бояться прокльонів і холодного туману. Ця базарна біжутерія повинна їх охороняти. Однак шиї моїх клієнтів прикрашають лише поодинокі срібні підвіски. Однакові. Дві сплетені змії, що нагадують спіраль ДНК.

Я зриваю шнурок, ховаю підвіску в кишеню, а потім мию закривавлені руки в калюжі.

Відчуваю, як бік починає дерев’яніти, а сорочка — липнути до тіла. Під пахвою бачу велику пляму. Погано. Втрачаю багато крові. Вона вже просочується крізь кожух.

Кинджал я вкладаю в долоню власнику. Чи могли вони повбивати один одного? Пан номер один ламає шию пану номер два. Пан номер три дякує йому клинком у груди, тож пан номер один у відповідь б’є його ножем у шию. Кепсько. Навіщо ламав шию, якщо мав ніж? Але доведеться так усе й лишити. Тут, сподіваюся, немає слідчого експерименту. Головне, щоб мене тут ніхто не бачив.

Роззираюся, чи бува не лишив я слідів. Розриваю сорочку і засовую під пахви клубок полотна, притискаю його ліктем. Не хочу залишити кривавих слідів і закінчити в сітці з вогняними зміями або чимось таким. Виходячи з провулка, ступаю по камінню.

Лунф Гарячий Кремінь відчиняє мені відразу, ніби чекав під дверима.

— Злодій! — кричить. Я відчуваю, як зупиняється серце. Ядран! Спорядження! Лунф аж підстрибує від емоцій. У нього у руці коротка широка сокира. — Отруїв собаку і переліз через частокіл! Через дах! Ми вже спали!

Злодій лежить горілиць на подвір’ї, розкинувши в сторони руки. Його обличчя побите в кашу.

Я розштовхую групку переляканих домашніх і відчиняю двері. Засув чимось перерізаний. Рівно і гладко, немов лазером. Ізсередини мене вітає глибоке бурчання Ядрана.

Я притуляюся до великої голови і приставляю чоло до його чола.

«Погана людина, — чую у голові. — Прийшла погана людина. Ядран не піде. Ядран і Вуко разом».

— Усе добре, — гладжу його по шиї.

— Твій птах видзьобав йому очі, — розповідає господар. — Як тільки він зайшов у сарай. А потім кінь відірвався і брикнув його в голову. Його вбили твої звірі, — хитає головою з тривогою і недовірою.

— Накажи дати мені води. Краще гарячої, — кажу з дедалі більшим зусиллям. Мені здається, що зараз утрачу свідомість. Мої коліна трясуться. Посттравматичний шок, втрата крові і втома від бійки. Я хапаюся за одвірок. Бік болить, як холера.

Пальці не надто бажають мене слухатися, коли я витягаю кресало.

Лунф кричить, щоб принесли води, а сам запалює лампу.

— Тепер залиш мене на хвилинку.

Він виходить, а мені здається, що на його обличчі я бачу страх.

Риюся в торбах, сидячи посеред розсипаних речей, але мені страшно хочеться впасти в них обличчям і заснути.

Потім стою голий над відром і підбиваю підсумок утрат. Знову ниє моє Ахіллесове сухожилля, опіки на спині ще болять, але немає відкритих ран, на стегні з десяток глибоких подряпин від зустрічі з чорним плющем, і цей удар у бік. Він неглибокий, м’яз прорізаний, може, на півтора сантиметра. Легеню не зачепило. На додаток — колекція з декількох дрібніших пошкоджень, подряпин і синців у різних місцях. Я знімаю зашкарублу пов’язку, якою перемотав мені ногу один із Людей Вогню, потім беру контейнер і забризкую всі рани пінним бинтом, який застигає білими плямами.

У ньому міститься клітинний клей, знеболювальне, ензими, які допомагають загоєнню, та імуноглобулін. Але в такому темпі за два тижні доведеться використовувати розжований хліб із павутиною.

Я кидаю в кухоль холодної води дві таблетки регенераційного комплексу, і в повітрі розноситься запах цитрусів. Свіжовичавлені апельсини, лимони та мандарини. Випиваю пінистий напій, у вухах дзвенить мелодія з реклами «Оранжини», і я відчуваю, як на очі навертаються сльози. Хочу додому.

На балці під стелею сидить велетенський чорний птах, схожий на ворона, і поблискує на мене білими повіками на чорному, мов агат, оці.

— Тебе звуть Невермор, — кажу йому. — І ти залишаєшся зі мною.

— Невермор! — каркає він. — Ніколи більше!

— Нарешті ти це сказав, — киваю із задоволенням.

Якось миюся, надягаю нову сорочку і штани. Цифрал заливає мене потоком ендорфінів. Світ стає пастельно-плюшевим, тупий біль згасає, але різко і коротко прострілює при необережному русі. Страшна тінь у душі ховається по кутках. Ну що ж, так сталося. Таке життя. Це не твоя вина. Вони могли тебе не вбивати, тоді залишилися б живими. Такий вже цей світ. Що поробиш?

Висповідаєшся? Подзвониш в поліцію? Підеш на психотерапію?

Лунф приносить мені миску якоїсь приготовленої темно-червоної квасолі з великих зерен, копчену рибу і жбан пива. Мовчки дивиться на просочену кров’ю сорочку, прорізану під рукавом, і так само пошкоджений жилет.

— Давай, — каже. — Жінки виперуть.

Я витягаю відібраний у вбивць амулет і показую йому. Він спльовує з огидою і піднімає кулак, бурмочучи ім’я Гінда.

— Не носи цього. Це знак Смейрінґа. Бога Змія.

— Хто це?

Він знизує плечима.

Я висмоктую зерна, випльовуючи товсті шкірки, рву рибу і намагаюся не їсти як звір.

— Бог країни Змія. Уникай Людей Змія. Це погані люди. Нападають на всіх, не тільки на ворогів. Живуть у горах. Хапають людей і віддають їх Змію. Уміють звалити людину поглядом. А з того часу, як почалася війна богів, кажуть, їх охопив холодний туман, і вони збожеволіли.