Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

ті регочуть, хтось блює у воду. Тут же сидить банда похмурих чолов’яг і дивиться у вогонь. Обмінюємося ледачими фразами.

Вони втратили сто тридцять чоловік і два кораблі. З них — тільки п’ятдесят у битвах і заморських пригодах. Решта пропали недалеко від Узбережжя Вітрил, на якомусь проклятому острові. Через якесь прокляття. Тільки це й зрозуміло з їхніх розмов, скупих і неохочих, а я не розпитую.

У мене є власні проблеми.

Куди не гляну — бачу пляж, засланий крабами.

Мільйонами крабів.

Злі наміри перехожого можна розпізнати відразу. Це видно по тому, як він іде в твій бік, як дивиться, як тримає руки. Мільйони знаків.

Мені вбивали це в голову.

І незважаючи на це, по дорозі до будинку Лунфа Гарячого Кременя я дозволив собі минути одного чоловіка, який сидів під стіною, і наштовхнутися на двох інших, хоча їхні фігури аж світилися від надлишку адреналіну і жаги вбивства.

Навіть важко було назвати це вулицею. Просто вузький прохід між двома частоколами. Така собі стежка. Під ногами багнюка, калюжі, в кінці вулички пробігає пес, згорблений, мов гієна.

Вони схожі на моряків, які зблукали. Йдуть просто на мене, дружно сплітаючись руками. Той, що зліва, тримає в долонях вузький глиняний глечик. Розчіплюють руки, щоб пропустити мене посередині. Такі собі двоє п’яничок, яких погойдує.

Мене ніщо не виправдовує. Ні втома, ні думки, ні пиво, що злегка шумить в голові. Мене готували саме до таких обставин. Левіссон мене вбив би, якби побачив подібне. Ніколи не можна проходити між двох людей. Не можна дивитися під ноги і роздумувати.

Не на темній вуличці.

Той, що праворуч, хапає мене за руку вище ліктя, а той, що зліва, вистрілює підступним низьким ударом прямо в корпус. Удар іде гаком, не між ребер, але під лопатку. Тривожний режим потребує двох десятих секунди для активації.

А потім я стою на темній вуличці серед смоляних тіней і сріблястого світла одного з місяців. У моїй долоні лежить важкий вигнутий кинджал, який належить не мені. Біль від розрізу широкого м’язу спини напливає повільно і наче невпевнено. Двоє лежать переді мною, один з них підпирає стіну з химерно викривленою головою і ногою, зігнутою під незвичним кутом, як шматяна лялька. Третій стоїть на колінах за мною, схилившись над багном, немов б’ючи поклони.

Він живий.

Мої ноги тремтять, і я зовсім не пам’ятаю, що сталося.

Чую хрип.

Це той, що сидів під стіною, а потім раптово виріс за моєю спиною. Власник кинджала. Тепер він стоїть на колінах, відчайдушно намагаючись затиснути розрізану сонну артерію, пальці ковзають у крові, що ллється рясно, як вино з розпоротого бурдюка.

Той, який мене вдарив, саме помирає. Його пальці тремтять дедалі слабше, виглядають як лапки розтоптаного краба. Очі рухаються під повіками, видно навіть вузьку смужку білка. Шансів у нього немає. Як це було?

Пам’ятаю, що перш за все я уникнув клинка, який в розтягнутому часі немов загальмував, уткнувшись мені в бік, під лопатку. Немов занурився в смолу, що раптово залила весь світ. Усе сповільнилося, і лише я прослизнув між секундами, зліз з заліза, яке вже почало мене вбивати, і сплів свою руку з його, ставлячи важіль на лікоть.

Це сталося перед тим, як я розтрощив коліно другого, чи пізніше? А може, одночасно?

Точно раніше, тому що, коли за спиною я почув скрегіт сталі, яку витягали з піхви, друга рука вже була вільною. Я міг зробити атемі — відволікаючий удар у кадик і послати його півобертом прямо під удар того, хто стояв позаду. Скісний, швидкий удар з двох рук, який мав розрізати мені спину по діагоналі, а натомість покремсав груди чоловіка з ножем.

Потім я забрав у третього шаблю. Убив його? Чи спершу того, зі зламаною ногою?

Не знаю.

Він падав, тож я вдарив його в повітрі, і падіння змінило напрямок: він підлетів угору, немов підводився, от тільки в’язи його були вже скручені, а голова гротескно кивала, так наче шия була лише набитим піском рукавом.

Потім поворот і удар. Той досі стояв, не вірячи власним очам. Дивився на приятеля, який раптово виріс на шляху його шаблі, і на власні руки, з яких зникла зброя.

Тоді я перерубав йому шию і, запанікувавши, втік з бойового режиму, ніби це він був у всьому винуватий.

І тоді дзбан вдарився об землю.

А тепер я стою із чужим залізом у руці, а навколо вмирають люди. І зараз я вже інший, ніж п’ять хвилин тому.

Зараз я вбивця.

Відчуваю паскудний біль у боці, що нагадує, що я наразі ще не труп. Це був не напад грабіжників і не п’яна бійка. Це був замах.

Хтось хотів мене вбити.

Той, із розрубаною шиєю, м’яко валиться в грязюку і велику калюжу власної крові.

Тут смердить кров’ю, сечею і різаниною.

Я обшукував тіла. На них не було нічого особливого. Штани, сорочки, куртки. Амулети.

На поясах невеликі кошелі, ножі, якісь ложки на ланцюжках. А чого я очікував?

Документів?

Може, фірмових сірників з нічного клубу із вручну написаною електронною адресою?

Усі мають геометричне татуювання на руках. Зиґзаґоподібні візерунки, що