Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

— Ця хоч і не сліпа, як ти хотів, але божевільна. Багатії з далеких країв вирощують таких, як вона, силою Тих, хто Діє, для прикраси і власної охорони, а ще — заради полювання. Хутро, яким вона вкрита, справжнє. Взимку буде густіше, і тому одяг їй можна не давати. Їй досить віддати наказ, і вона стерегтиме двір, але доведеться тримати її окремо від собак, бо погризе. У неї не буде потомства зі звичайним чоловіком, але трахати можна, якщо кому подобається. Коштує тридцять марок сріблом.

Я потираю чоло. Починаю відчувати втому.

Однак продовжую оглядати парад виродків. Є дивовижні мутації, але трапляються і дивно скалічені персонажі, ніби спеціально деформовані. Однак ні в кого немає людських очей, широких зубів, кулястого черепа і відстовбурчених вух. Ніхто не нагадує Олафа Фйолсфінна, Ульріку Фрейхофф, П’єра Ван Дікена або Пасіонарію Калло.

Ніхто.

Це просто цирк виродків.

Як там казав Барнум, творець одного такого цирку? «Щохвилини народжується новий виплодок»?

З’явилися звичайні невільниці, але першосортні. Гнучкі красуні з різним кольором шкіри, м’язисті чоловіки. Я не вмію читати по їхніх очах. Очах білок і змій. Позбавлених виразу намистинок.

Вони в розпачі? Байдужі?

Це культура без технології. З полоненими потрібно щось робити. Може, краще приставляти їх до роботи, ніж патрати на сходах пірамід і випускати кров на славу Сонця і Пернатого Змія? Скрізь так було.

На Землі теж.

Космічна стала.

Однак я почувався би краще, якби мене переповнювало святе обурення і відчуття гуманістичної переваги. А я починаю ловити себе на думці, що мене тягне кого-небудь купити. Наприклад, цю струнку, як танцівниця, дівчину з пурпуровим волоссям, яке клубочиться, немов хмара. Вона стоїть, прикриваючи рукою груди, легко здригаючись від холоду або страху. З відстані кількох метрів і під світлом вона здається красунею. Незважаючи на трохи завузький череп і занадто видовжене обличчя, як у всіх тут. У неї маленькі витатуйовані знаки на лобі і щоках, тонкі брови.

Уявляю собі те святе обурення по той бік Всесвіту.

Якщо її куплю не я, то купить хтось інший. Битиме її, моритиме голодом, принижуватиме, ймовірно, мучитиме і, може, вб’є.

Вона вестиме життя домашньої тварини. Її ганятимуть баби, власник або власниця — всі. Вона перебуває внизу ієрархії, трохи вище від корови. Її світ обмежиться до однієї з тутешніх смердючих халуп із колод, кожухів, вошей і слизького риб’ячого жиру. Вона забуде, ким була. Потім постарішає і вже не буде красунею. А отже, не буде цінною.

Зі мною її роль обмежиться супроводом. У тому числі в ліжку, не будьмо лицемірами. Іноді допомагатиме мені. Я навчу її різних речей, цивілізованих. Це займе кілька місяців, щонайбільше рік, дасть Бог. А потім, коли я вирушу додому, дам їй золота і допоможу осісти. Стане великою пані і влаштує собі життя.

Коли я був дитиною, після шторму бігав по пляжу і збирав викинутих хвилями крабів. Зібрав їх штук сто. Хапав і ніс у море за хвилю прибою. Це забрало кілька годин, а тоді я підвів очі і побачив, що пляж по самий обрій встелений вмираючими крабами. Минуло стільки років, а я нічого не навчився.

Однак, ця думка спокуслива. Дивлюся на неї і не можу позбутися дивного відчуття. Я можу це собі дозволити. Досить вказати на неї пальцем, витягнути кілька срібних блях з поясу, і вона буде моєю. Так тут робиться. Жодних вечорів при свічках, жодних розмов. І раптом я чую, що їй чотирнадцять.

Мабуть, я надто далеко від дому.

— Я шукаю конкретних людей, а не подібних чи просто дивних, Мальфасте Летючий Камінь. Однак ви надзвичайно мені допомогли. Я не куплю жодного з цих невільників, але дам вам ще марку сріблом, якщо дозволите мені оглянути всіх рабів, які є в місті в інших купців. Я кажу не про тих, кого моряки виставлятимуть на площі, а про решту.

Копчений Уллє погладжує щоку.

— Зараз невільників мало. Погані часи, війна богів. Дедалі менше стає походів. Чоловіки сидять вдома і пильнують. Але можемо побачити, що є.

Увечері відчуваю, що з мене досить. Я оглянув ще з дві сотні людей і намагався розпитувати на шести мовах тих, хто розумів, що я говорю. Ніхто ніколи не бачив моїх загублених. Ні тут, ні в країнах, де їх викрали. Молоді дівчата горнулися до мене і обіцяли чудеса в ліжку, якщо я їх куплю. Кілька спритніших розповідали казочки, сподіваючись, що це їм допоможе. Діти дивилися на мене переляканими оченятами звіряток з кутків приміщень. Мене хапали за руки і ноги. Дівочі руки ковзали по зав’язках ширіньки, обвивали шию.

Деякі, почувши рідну мову, впадали в істерику і вигукували звістки, які я повинен був передати їхнім рідним. Проклинали Людей Узбережжя, власних і чужих богів. Молили про допомогу.

Але нікого з тих, кого я шукав, не було.

Паскудний день.

Я повертаюся на площу. Та тріщить по швах від криків, барабанів і сопілок, усі лавки і столи вже зайняті, горять багаття, на рожнах шкварчить м’ясо і риба, каламутне пиво ллється пінистим струмком в кубки, роги, жбани і горлянки.

Атлейф і Ґрунальді сидять на шматках хутра біля берегових скель, у них власне багаття і власні діжки з пивом. Кличуть мене здалеку.

Там сидять ще кілька схожих на них. Стриманих і мовчазних. Але мене вітають тепло. Уже всі чули про чорний плющ. Ми потискаємо один одному біцепси й потилиці. Чом би й ні.

Мені підходить їхня компанія. Навколо крики, дикі танці, якісь диваки наздоганяють дівчат,